Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Рута сиділа коло вікна і дивилась як дощ заливає місто. Вже минуло три дні відтоді як її маму забрали до лікарні. Вона довго хворіла, а потім їй стало зовсім зле. Вона зачинилася в одній із кімнат і почала розмовляти з кимось по телефону. Руті було дуже цікаво, з ким же мама розмовляє, адже вона ніколи раніше нікому не телефонувала. Потім вона викликала швидку і коли приїхали якісь люди на великій машині з сиренами, вона сказала Руті заховатися щоб вони її не бачили. Ті люди забрали маму і Рута залишилася сама.

Рута притулилася щокою до вікна і плакала. На фоні дощу її сліз майже не було помітно. Вона пригадала як одного дня так само сиділа біля цього вікна і спостерігала за Ліною та Алісою, які йшли повз її будинок. Вони щось обговорювали і сміялися. Їм було весело.

“Все слідкуєш за тими дівчатами? – запитала мама, – навіщо вони тобі?”

“Чому я не можу бути такою гарною як вони?” – схлипувала майже крізь сльози Рута.

“Ти дуже гарна, Руто, – спокійно відповіла мама, – просто ніхто не може побачити твою справжню красу. Більшість людей сліпі. Але тобі обов’язково ще зустрінуться ті, хто зможуть роздивитися тебе справжню”.

“Ти завжди це кажеш. Я знаю що це неправда.  Я знаю, що я – потвора”, – і Рута розплакалася. Мама обійняла її і почала втішати.

“Мамо, – сказала Рута трохи заспокоївшись, – чому іноді вночі я змінююся, стаю гарною?”

Мама трохи повагалась чи варто вже Руті знати правду, а тоді все ж почала розповідати:

“Наше прокляття – це розплата за помилку, яку скоїли наші предки. Вони хотіли підкорити собі темряву, змусити її служити собі. Та це неможливо. Темрява помстилася усій нашій родині за їхнє нахабство, залишивши на нас свій слід. Але іноді вночі темрява відступає і ти можеш побачити себе справжню. Та вона ніколи не залишає нікого з нас надовго, завжди повертається. Так вона ніби жартує з нами. Ніколи не дозволяй щоб темрява заволоділа тобою, щоб вона говорила тобі хто ти є і що маєш робити, інакше втратиш найважливіше – втратиш саму себе. Це набагато важливіше за красиве обличчя”.

З того часу Рута часто роздумувала про ці слова. Вона ніяк не могла зрозуміти що означає “втратити саму себе”.

Та цього вечора її тривожило ще дещо інше – в будинку закінчилася їжа. Лишився лише один шматочок булки у хлібниці. Дівчинка знала де лежать гроші, мама залишила їй чималу суму. Але Рута ще ніколи не виходила сама на вулицю. Та цього вечора голод був нестерпним і вона вперше наважилася вийти з будинку. На дворі вже стемніло і сьогодні була саме та ніч коли її обличчя ставало знову як у звичайної дівчинки. Тому його можна було не ховати. Вона накинула свій плащ і вийшла на вулицю.

Рута знала, що за рогом є крамниця, де можна купити усе необхідне. І дівчинка попрямувала туди. Та коли вона її знайшла, продавчиня уже вішала на двері табличку "зачинено". У дівчинки з'явилося сильне бажання постукати і попросити відчинити крамницю для неї на декілька хвилин. Але потім одразу ж стало страшно і соромно. "А що як та жінка розсердиться на неї?" – думала вона. Рута ніколи не розмовляла з незнайомцями. Тому вона ще деякий час постояла і пішла геть.

Дівчинка йшла вперед вулицею і все далі віддалялася від свого дому. Аж раптом, вона побачила невеликий міні-маркет. І він ще працював. Рута зраділа і побігла до нього. За касовим апаратом сиділа огрядна жінка з яскраво нафарбованими очима. Біля неї стояв якийсь чоловік і вони про щось розмовляли. Рута взяла те, що їй було потрібно, але підходити до каси боялася і вирішила почекати доки той чоловік піде.

– Гей, мала, що ти там робиш? Вкрасти щось хочеш? – крикнула жінка хриплим голосом.

Рута підскочила від несподіванки і, випадково, зачепила краєм плаща одну зі скляних пляшок з якимось напоєм. Пляшка голосно вдарилася об підлогу і розбилася. Рута так злякалася, що кинула все що було в неї в руках і побігла з магазину. Жінка щось кричала їй у слід, та Рута її вже не чула. Дівчинка бігла не озираючись і зупинилася тільки біля свого будинку. Продукти їй так і не вдалося купити, а шукати інший магазин вже не хотілося. Вона забігла в свою кімнату і, загорнувшись у ковдру, скрутилася колобком на ліжку.

***

Вранці її розбудило якесь дивне передчуття. Рута встала з ліжка, підійшла до вікна і почала розглядати вулицю. Аж раптом до будинку під’їхала якась машина, прямо під самий під’їзд. Дівчинка спершу не звернула на неї увагу, під будинок часто під’їжджали якісь машини. Проте цього разу чоловік, що вийшов з машини, направився прямо до будинку “зі зміями”. Рута притислася до стіни і лише трішки висунула голову у вікно щоб побачити що там відбуватиметься. Незнайомець був у довгому чорному плащі, у руці тримав звичайну чорну парасольку. Біля дверей він зупинився і поглядом обвів будинок, міркуючи мабуть, про те, чи взагалі живе в ньому хто-небудь. Аж раптом, він подивився прямо туди, де була Рута і вони обоє зустрілись поглядами. Його губи розтяглися у натягнутій посмішці. Він кивнув Руті показуючи на двері, ніби натякаючи щоб вона спустилася та відчинила їх. Рута відскочила від вікна, притислася ще більше до стіни і затулила обличчя руками. Їй здавалося, що якщо вона просто ось так сидітиме, то він піде собі. Але внизу почувся стукіт у двері. Потім стукіт повторився… потім знову… ще раз і ще раз. Рута зрозуміла, що діватися їй нікуди. Хоча й було невимовно страшно, все ж, вона накинула свій довгий чорний плащ, одягла величезний капюшон, який повністю ховав її обличчя, і почала обережно спускатися сходами.

Двері не були замкнені. Вона так бігла вночі додому, що забула їх замкнути. Рута штовхнула їх, і вони відчинилися. На порозі стояв чоловік років сорока, з темним волоссям і дуже блідим обличчям. На ньому було довге чорне пальто. А ще він носив рукавички на руках, хоча на вулиці було ще тепло. Він усміхався, проте усмішка його здавалась якоюсь несправжньою. Секунду вони стояли і мовчки дивилися один на одного.