Ліна та пригоди в Половецькому замку - Ірина Литвин

Ліна боялася, що тітка може передумати її вчити. Тому додому вона не йшла, а бігла. На подвір'ї був Руфик. Він згрібав листя яке нападало з дерев.

– Не наступай на купки з листям, – крикнув він, щойно побачив Ліну.

Та вона так поспішала, що пробігла повз нього навіть не звертаючи увагу.

– Що за діти тепер! Ніякої вихованості, ніяких манер, – бурчав собі далі Руфик.

Тітка Реґіна чекала на Ліну в бібліотеці. Вона ходила поміж полиць з книгами, розглядаючи то одну, то іншу.

– Чому так довго? – запитала вона щойно Ліна ввійшла.

– Я була у Олега,– тихо відповіла Ліна.

– На столі лежать книги, які я для тебе відібрала, – сказала тітка, кивнувши на маленький столик в кутку, – починай читати, я залишила закладки на потрібних тобі розділах.

Сказавши це, тітка пішла з кімнати. Ліна підійшла до столика. На ньому лежали дві товсті великі книги в шкіряних обгортках. Ліна розгорнула одну. В середині книга виглядала як та, яку їй показував Олег: старовинний папір, літери обережно виведені чиєюсь рукою.

"Оце і все?" – розчаровано подумала Ліна. Вона очікувала, що тітка почне принаймні вчити її літати на мітлі або рухати предмети в повітрі. А натомість вона залишила її з двома незрозумілими книгами.

І все ж Ліна сіла за них, серйозно налаштувавшись прочитати обидві. Та дочитавши першу сторінку, дівчинка зрозуміла, що це буде неможливо. Це було так нудно. В тій книзі розповідалося про якісь рослини, про різні зілля які з них можна готувати. Спершу вона намагалася уважно читати кожне слово, потім просто перегортала сторінки і розглядала малюнки. На кінець Ліна взагалі розгнівалася на всю ту затію, а заразом  на себе і на тітку:

"Навіщо я взагалі займаюся цією дурницею" – сердито пробурмотіла вона сама до себе.

Ліна закрила книгу і пішла у свою кімнату. Але й там дівчинка не знаходила спокою. Вона взяла телефон і набрала Алісу. В слухавці чулися гудки, але ніхто не відповідав. Ліна розгнівалася ще більше. З пересердя вона жбурнула телефон в куток. Він сильно вдарився об підлогу, проте залишився цілим.

"... зараз, напевне, десь розважається, – подумала вона, – може в кіно пішла, або купує собі нову сукню в модній крамниці".

І знову на Ліну нахлинув такий сум. Так вона і заснула засмучена та сердита.

Вночі їй наснився дивний сон. Снилося, що вона знову у себе вдома, у своїй кімнаті. І все знову так чудово. Вона розглядає свою кімнату: ось її ліжко, ось її улюблений столик, і дзеркало. Деркало тільки якесь дивне, вона не пам’ятає щоб у неї таке було. Ліна бачить себе в ньому у повний зріст. І раптом розуміє що це не дзеркало, а якийсь прохід. Там, у дзеркалі темно, а в темряві видно обриси дерев. І ось вже Ліна стоїть посеред якогось лісу. Навкруги дуже темно. Аж з-за дерев щось виглядає. Це – дівчинка із зеленими очима та пишним рудим волоссям. Вона чомусь ховається за деревами.

"Ліно допоможи!" – гукає вона. Ліна біжить до неї. Але раптом дівчинка перетворюється на величезну змію.

"Ліно-о-о" – зловіще починає шипіти змія, кидаючись на неї.

– Ліно, – почувся раптом якийсь інший голос. – Ліно, прокидайся.

Ліна ледве відкрила очі. В кімнаті було ще темно. На столі світилася лампа, а поруч з її ліжком стояла тітка.

– Прокидайся, – сказала вона, – нам уже час іти.

– Куди? – ледве пробурмотіла з просоння Ліна.

– Потрібно зібрати трави.

– Чому саме зараз? – сердито запитала дівчинка, протираючи очі. – Невже не можна це зробити коли я прокинусь?

– Треба зібрати доки сонце не зійшло. Я чекатиму тебе внизу, – відповіла тітка.

Вона вийшла і зачинила за собою двері. Ліна почала вставати. Вона із заплющеними очима зайшла у ванну вмитися. Потім навпомацки одяглася і спустилася вниз. Тітка вже чекала на неї.

– Ходімо, – сказала вона, відчиняючи двері.

Ранок був прохолодним і Ліна застебнула блискавку на своїй кофтині. Сонце ще не зійшло, проте вже почало розвиднятися.

– Треба поспішати, – сказала тітка, прискорюючи крок.

Ліна йшла поруч, ледве встигаючи за тіткою, та весь час позіхала.

– Мені залишилося зібрати ще декілька рослин, – продовжувала Реґіна. – Через тиждень всі живі трави втратять свої магічні властивості і від них не буде ніякої користі.

– Чому через тиждень? – запитала Ліна.

Тітка здивовано подивилася на неї:

– Ти що не знаєш про зміїний день?

– Ні, – відповіла Ліна.

– Це – останній день літа. Потім остаточно запанує осінь. Всі плазуни вилазять в цей день зі своїх нір щоб востаннє погрітися на сонечку. Головний Відьмак завжди влаштовує шабаш в зміїний день і запрошує туди усіх чистокровних відьом та чарівників. Твоя мама, до речі, дуже любила це свято. Невже вона нічого тобі не розповідала?

– Ні, – відповіла Ліна.

Тітка на це нічого не сказала.

– А знаєш чому збирати зілля варто лише о цій порі? – запитала Реґіна, помітивши, що Ліна знову почала позіхати.

– Чому?

– Темрява вже відступила, а світло ще не прийшло. В цей час зілля має свою справжню силу, непідвладну ні світлу, ні темряві.

– Світло і темрява можуть забирати властивості трав?

– Ні, але можуть їх трохи змінювати. Це – дві стихії. Вони живуть у всьому: в природі, як от, наприклад, день і ніч. Вони є навіть в людях. Живляться їх почуттями: темрява – сумом, страхом, світло навпаки – радістю, любов'ю.

Вони йшли лісом. Реґіна знала всі стежки і вела Ліну дуже швидко. Дівчинка ледь встигала запам’ятати місцевість. Нарешті вони вийшли на галявину, по середині якої ріс високий дуб. Реґіна одразу попрямувала до якогось куща.

– Ще не встигли закритися, – радісно сказала вона і почала зривати квіти та складати до своєї торбинки.

Ліна підійшла і теж зірвала одну. Квітка була маленька, бордового кольору.

– Це Нічна Зірка, – сказала тітка, – вони розпускаються лише вночі а вдень закриваються. Якщо її прожувати і сказати“нехай стане світло”, то почнеш бачити в темряві так. А ще вони можуть світитися в темряві.