Чотири сезони - Стівен Кінг
«Я йому подзвоню, якщо ви…» — Я вже намацав трубку, не тямлячись від бажання якнайшвидше перекинути на когось цей несподіваний обов’язок. Позаду себе на килимі він залишив ланцюжок криваво-брудних слідів.
«Мені негайно треба поговорити з Джо, — повторив він таким тоном, наче не чув мене. — У мене в багажнику дещо лежить… я знайшов це у Вірджинія-плейс. Я в нього стріляв, і ножем різав, але вбити не можу. Це не людина, я не можу його вбити…» — І він захихотів… а потім засміявся… і врешті пронизливо закричав. Та все ще кричав, коли я нарешті додзвонився до містера Вудза й попросив його приїхати, якнайшвидше, заради всього святого, і…
Історію Пітера Ендрюза я теж переповідати не буду. Хоча насправді я не певен, чи наважився б я її переповісти. Досить буде, якщо скажу, що та оповідь була така страшелезна, що я після того ще багато тижнів поспіль про неї кошмари бачив. А якось за сніданком Еллен подивилася на мене через кухонний стіл і спитала, чого це я посеред ночі кричав: «Голова! Голова в землі говорить!»
— Мабуть, сон наснився, — сказав я. — Один із тих, яких не пам’ятаєш, коли прокинешся.
Але мій погляд негайно опустився на чашку з кавою, і, думаю, того разу Еллен зрозуміла, що я збрехав.
Одного дня в серпні наступного року мене викликали по внутрішньому телефону, коли я працював у бібліотеці-читальні. Дзвонив Джордж Вотергауз. Він попросив мене зайти до нього в кабінет. Прийшовши, я побачив, що там присутні також і Роберт Ґарден із Генрі Ефінґемом. На мить мною заволоділа цілковита певність, що зараз мене сваритимуть, бо я утнув якусь страхітливу дурість чи зловживав службовим становищем.
Проте Ґарден зробив кілька кроків мені назустріч і сказав:
— Джордж вважає, що час уже, Девіде, зробити тебе молодшим партнером. І ми всі з ним погоджуємося.
— Ти почуватимешся як найстаріший у світі молодий, — розплившись в усмішці, підштрикнув Ефінґем, — але це той шлях, який ти мусиш пройти, Девіде. Дасть Бог, до Різдва вже зробимо тебе повноцінним партнером.
Тієї ночі я не бачив кошмарів. Ми з Еллен ходили вечеряти в ресторан, забагато випили, потім пішли слухати джаз у клуб, до якого не навідувалися вже років із шість, і майже до другої ранку слухали, як той дивовижний синьоокий чорношкірий, Декстер Ґордон, грає на своїй трубі. А на ранок прокинулися з незадоволеними шлунками, головним болем, та все ще не спроможні до кінця повірити в те, що сталося. Адже моя заробітна платня зросла на вісім тисяч доларів на рік — тоді як ми вже давно махнули рукою на свої сподівання такого шаленого прибутку.
Тієї осені фірма відправила мене на півтора місяця в Копенгаген, а коли я повернувся, то почув новину про те, що Джон Ганраган, один із завсідників 249-го, помер від раку. Для його дружини, котра залишилася без коштів для існування, зібрали гроші. Я запропонував свої послуги — порахувати їх (усі здавали винятково готівкою) і перевести в чек. Вийшло майже десять тисяч доларів. Я передав чек Стівензу, і припускаю, що він надіслав його поштою.
Цілком випадково виявилося, що Арлін Ганраган — учасниця театрального гуртка, у який ходила Еллен. Тож згодом дружина розповіла, що Арлін одержала анонімний чек на суму десять тисяч чотириста доларів. На корінці чеку був короткий і малоінформативний напис «Від друзів вашого покійного чоловіка Джона».
— Правда ж, такої дивовижі ти ще в житті не чув? — спитала Еллен.
— Неправда, — сказав я, — але ця дивовижа в десятці найдивовижніших. Еллен, а в нас ще лишилися полуниці?
Минали роки. На другому поверсі 249-го я знайшов цілий лабіринт кімнат: кімнату для писання, спальню, де гості часом лишалися на нічліг (хоча після того слизького глухого стуку, який я чув — чи мені приверзлося, що чув, — я б радше зупинився в хорошому готелі), маленьку, проте чудово обладнану спортивну залу й сауну. А ще там була довга вузька зала, що тяглася на всю довжину будівлі й містила в собі дві доріжки для боулінгу.
За ці роки я перечитував романи Едварда Ґрея Севіля й відкрив для себе напрочуд талановитого поета, що за рівнем не поступався Езрі Паунду та Воллесу Стівензу. Звали його Норберт Розен. На задньому клапані суперобкладинки однієї з трьох збірок його поезій, які я знайшов на полицях, було написано, що він народився тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року й загинув в Анціо[167]. Усі три збірки опублікувало видавництво «Стедем і син» в Нью-Йорку й Бостоні.
Пригадую, одного сонячного весняного дня я знову пішов у Публічну бібліотеку Нью-Йорка (але якого року це було, уже й не скажу) і запитав «Літературний ринок» за минулі двадцять років. «ЛР» — це щорічник завтовшки з «Жовті сторінки» якого-небудь великого міста, тож боюся, що бібліотекарку в залі періодики я розлютив не на жарт. Проте я був наполегливим. Й уважно передивився кожен том. У «ЛР» повинна міститися інформація про всіх видавців, великих і малих, у Сполучених Штатах (на додачу до літературних агентів, редакторів і працівників книжкових клубів), проте я не знайшов жодної згадки про «Стедем і син». А через рік (чи, може, через два роки) я розговорився з продавцем антикварних книг і запитав його про той імпринт. Він відповів, що ніколи про таке видавництво не чув.
Я хотів спитати в Стівенза, та знову побачив той застережливий вогник у нього в очах. Запитання повисло в повітрі.
І впродовж усіх цих років звучали історії. Оповідки, як називав їх Стівенз. Кумедні, про кохання — знайдене і втрачене, про душевний неспокій. Так, і навіть кілька історій про війну, хоча не того ґатунку, який, найпевніше, мала на увазі Еллен, коли висловлювала своє припущення.
Найвиразніше мені запала в пам’ять історія Джерарда Тозмена — оповідка про американську військову базу, у яку влучив снаряд німецької артилерії за чотири місяці до кінця Першої світової. Загинули всі, крім самого Тозмена.
Коли прилетів снаряд, Латроп Карузерс, американський генерал, якого на той час усі вважали хворим
