Чотири сезони - Стівен Кінг

Та думка, що завітала до мене, коли Еллен запитала про вечір у клубі, була так само сміховинною, як і та, яку я плекав про Джорджа Вотергауза, коли таксі від’їхало від бордюру. Чому, на Бога, я не міг розповісти дружині про безневинний вечір, який провів у старомодному клубі свого боса? А якби навіть і була причина їй не казати, то хто б дізнався, що я розповів? Ні, то була цілковита сміхота й параноя, утім, як і попередні мої розважання… а ще, як підказало мені серце, цілковита правда.

Наступного дня я зустрів Вотергауза в коридорі між бухгалтерією та бібліотекою-читальнею. Зустрів… ні, радше проминув. Він лише кивнув у мій бік і пішов, не заговорюючи до мене… як і в усі попередні роки.

Весь той день у мене боліли м’язи живота. І то було єдине, що переконувало мене в реальності учорашнього вечора.

Збігло три тижні. Чотири… п’ять. Другого запрошення від Вотергауза не надходило. Певно, я був їм не під масть. Не вписався. Принаймні так я собі казав. Ця думка мене гнітила й засмучувала. Я сподівався, що вона розвіється й вийме своє жало, як це часто буває з розчаруваннями. Але про той вечір я згадував у найнесподіваніші моменти. Про ті острівці світла від ламп у бібліотеці, такі непорушні, спокійні, від них віяло культурністю. Про абсурдну й страшенно кумедну оповідь Вотергауза про вчительку, яка застрягла ґузном у туалеті. Про насичений запах шкіри, яким віяло від вузьких рядів книг. Але найчастіше на згадку приходило, як я стояв біля того вузького вікна й роздивився кристали паморозі, що навперемінки зеленіли, жовтіли та червоніли. Згадував те відчуття спокою, яке мене там охопило.

Упродовж тих п’яти тижнів я навідувався в бібліотеку й переглядав чотири збірки поезій Арчибальда Макліша (решта три в мене були вдома, їх я вже перечитав). Одна з цих книжок гордо іменувався «Повне зібрання». Я знову переглянув старе й улюблене, включно з моїм фаворитом — віршем «Послання, що лишиться в землі». Але поезії, яка б називалася «Дзвін», я не знайшов у жодній збірці.

Під час тієї самої вилазки в Публічну бібліотеку Нью-Йорка я пошукав у картковому каталозі художні твори письменника, якого звали Едвард Ґрей Севіль. Та знайшов лише детективний роман, який написала жінка, Рут Севіль.

Завітайте ще, коли схочете. Запрошення не ждіть…

Проте, звісно, я чекав запрошення. Ще бозна-скільки років тому мати навчила мене, що не варто вірити, коли люди бадьоро кажуть «заходьте, у нашому домі вам завжди раді», «наші двері завжди для вас відчинені». Мені не потрібна була тиснена картка на золоченій тарілочці, яку приніс би до дверей моєї квартири лакей у лівреї, ні, я не це мав на увазі. Але хотілося почути бодай що-небудь, хоч би буденним тоном промовлене: «Девіде, заскочите до нас якось? Сподіваюся, вам із нами не дуже нудно було». Щось на кшталт цього.

Та, не діставши навіть такого мінімального запрошення, я всерйоз міркував над тим, щоб піти просто так. Урешті-решт, деякі люди справді хочуть, щоб ти заходив до них, коли забажаєш, і є такі двері, що завжди відчинені. А матері часом помиляються.

…запрошення не ждіть…

Отак і вийшло, що десятого грудня того року я надів свій шорсткий твідовий піджак, темно-коричневі штани й пошукав темнувато-червону краватку. Пригадую, того вечора моє серце калатало швидше, ніж зазвичай.

— Джордж Вотергауз не витримав і знову тебе покликав? — спитала Еллен. — Назад у хлів до решти шовіністичних кнурів?

— Саме так, — кивнув я. І подумав, що це, напевно, уперше за дванадцять років брешу дружині… та потім згадав, що після першої зустрічі брехнею відповів на її запитання про те, як там було. «Старигани пережовували байки про війну».

— То, може, тобі й справді дадуть підвищення, — задумливо промовила вона… втім, без особливої надії. Але (мушу віддати їй належне) і без гіркоти в голосі.

— Траплялися й більші дива. — І я поцілував її на прощання.

— Рох-рох, — сказала вона, коли я вже виходив з помешкання.

Поїздка на таксі цього разу видалася дуже довгою. Вечір був холодний, тихий і зоряний. У салоні «чекера» я почувався чомусь дуже маленьким, немов дитина, яка вперше їде на екскурсію містом. Коли автівка спинилася перед червонувато-коричневим особняком, я відчував, що мене переповнює радісне збудження. Отак просто і так складно водночас. А втім, таке простеньке хвилювання видається одним із невід’ємних атрибутів життя, що проходять майже непоміченими. І віднайти його з плином років — це завжди несподіванка, те саме, що побачити на гребінці одну-дві чорні волосини після того, як минули роки, відколи таке було востаннє.

Я розплатився з водієм, вийшов із машини й пішов до чотирьох сходинок, які вели до дверей. А коли вже піднімався, то радісне хвилювання згустилося до звичайнісінького похмурого передчуття (з яким старі люди більш знайомі). Що я тут забув?

Масивні дубові двері з вигляду були міцні, мов у середньовічному замку. На них не видно було ні дзвінка, ні дверного молотка, ні камери спостереження, що непомітно причаїлася в тіні широкого карниза. І, авжеж, нагорі сходів не чекав Вотергауз, щоб провести мене всередину. Я зупинився біля підніжжя і роззирнувся. Зненацька Тридцять п’ята вулиця здалася мені темнішою, холоднішою, загрозливішою. Усі особняки мали потайливий вигляд, неначе за їхніми стінами крилися таємниці, що їх ліпше не розгадувати. Їхні вікна нагадували очі.

«Десь за одним із тих вікон чоловік чи жінка споглядає убивство, — подумав я. І враз по хребту знизу вгору пробіг дрож. — Споглядає… чи коїть».

І тут двері відчинилися, і на порозі виник Стівенз.

Я відчув безмежне полегшення. Уява в мене не надто багата, принаймні я так вважаю — за звичайних обставин я не вигадую небилиць. Але та остання думка була такою надприродно ясною і прозорою, що більше нагадувала пророцтво. Я міг би щось пробелькотіти вголос, якби спочатку не подивився Стівензу у вічі. Його очі мене не впізнали. Вони ніколи мене не бачили.

І знову настала мить тієї надприродної пророчої ясності. Я в усіх деталях побачив решту свого вечора. Три години в тихому