Чотири сезони - Стівен Кінг
— «Довге прощання». — Я зняв черевики. — Раз на три роки ти читаєш мені один і той самий абзац. Це частина твого біологічного циклу.
Еллен подивилася на мене й наморщила носика.
— Рох-рох.
— Дякую, — сказав я.
Вона знову поринула в читання. Я пішов у кухню, щоб узяти пляшку «Бекс». А коли повернувся, книжка лежала на стебнованій ковдрі, а Еллен подивилася на мене дуже уважним поглядом.
— Девіде, ти плануєш вступати в той клуб?
— Можливо… якщо запропонують. — Мені стало ніяково. Здається, я знову їй збрехав. Якщо в будинку за адресою Східна Тридцять п’ята, 249, існувала така річ, як членство, то мене вже прийняли.
— Добре, — сказала вона. — Тобі вже давно щось таке було потрібно. Ти, мабуть, і сам не здогадувався, але це так. У мене є мій Комітет допомоги, Комісія з прав жінок і театральний гурток. От і тобі щось таке було потрібне. Люди, з якими можна старіти. Напевно, так.
Я підійшов до ліжка, сів коло неї й підняв з ковдри «Довге прощання». То була книжка в м’якій обкладинці, яскрава, щойно з друкарні. Я згадав, як купував оригінал у палітурці на день народження Еллен. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят третьому.
— Ми старі? — спитав я.
— Підозрюю, що так, — відповіла вона. І просяяла усмішкою.
Я відклав книжку й торкнувся її грудей.
— І для цього застарі?
Вона з кокетливою добропристойністю вкрилася ковдрою… а тоді, підсміюючись, жбурнула її ногою на підлогу.
— Помчали, татку. На раз-два-три.
— Рох-рох, — сказав я, і ми обоє розреготалися.
Настав передріздвяний четвер. Той вечір майже нічим не різнився від решти таких самих. За двома вагомими винятками. У клуб завітало більше людей — загалом осіб десь із вісімнадцять. І повітрям ширився гострий невловний дух радісного збудження. Йогансен лише мигцем глянув на свою газету і приєднався до компанії, що складалася з Маккерона, Г’ю Біґлмана й з мене. Ми сиділи біля вікон, розмовляли про те-се, а потім нас захопило пристрасне й доволі кумедне обговорення довоєнних автомобілів.
Утім, як я собі пригадую, була ще одна, третя відмінність. Стівенз зварив смачнючий яєчний пунш. Був він ніжний, але й пряний від рому та спецій. Подали його в неймовірній вотерфордівській кришталевій чаші, схожій на крижану скульптуру, і що менше пуншу лишалося в чаші, то вище підіймався градус у гаморі розмов.
Я подивився в куток біля маленьких дверцят більярдної і застиг від подиву: там Вотергауз і Норман Стет жбурляли бейсбольні картки в капелюх-циліндр, схожий на бобровий. І заливчасто реготали.
Збиралися й розпадалися групки. Так підійшла пізня година… і саме тоді, коли зазвичай люди починали вислизати крізь вхідні двері, я побачив, як Пітер Ендрюз сів перед каміном, тримаючи в руці пакунок, завбільшки з пакетик для насіння. Він вкинув його у вогонь, не розкриваючи, і за мить полум’я заграло всіма барвами спектру — і деякими кольорами поза ним, я міг у цьому заприсягтися, — а потім знову пожовтіло. Люди вже підтягали крісла. Понад плечем у Ендрюза я бачив замковий камінь із вирізьбленим на ньому напуттям: «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».
Стівенз ненав’язливо маневрував між нами, забирав склянки з-під пуншу й заміняв їх на келишки з бренді. Звідусіль бурмотіли «Веселого Різдва» і «Найкраще свято, Стівенз», і вперше я побачив, як з рук у руки переходять гроші — там непомітно передали десятку, тут — купюру, схожу на п’ятдесят доларів, а ще з одного крісла — сотню, я чітко це бачив.
— Дякую, містере Маккерон… містере Йогансен… містере Біґлман… — Тихе виховане бурмотіння.
Я досить довго прожив у Нью-Йорку, щоб знати: різдвяний сезон — це ярмарок чайових. Маленької подяки для шевця, женця і в дуду греця. Не кажучи вже про м’ясників, пекарів, швейцарів, домоправителів і прибиральниці, котра приходить по вівторках та п’ятницях. І ще ніколи я не зустрічав людей зі свого суспільного прошарку, які б вважали цей звичай чимось більшим за необхідне зло… але того вечора я не відчував ні краплини того звичного жмикрутства. Гроші віддавали з власної волі, ба навіть охоче… і раптово, зовсім без причини (саме так людину навідували різні думки в 249-му домі) я згадав хлопця, що гукав до Скруджа в нерухомому холодному лондонському повітрі різдвяного ранку: «Шо? Гусак завбільшки як я?» А Скрудж, шаленіючи на радощах, знай собі підсміювався: «Яка хороша дитина! Чудова дитина!»[166]
Я теж витяг гаманця. У задньому відділенні, за фотографіями Еллен, які я ношу з собою, завжди лежала купюра в п’ятдесят доларів — для надзвичайних випадків. Коли Стівенз простягнув мені бренді, я без найменших вагань вклав її йому в руку… хоч я людина й небагата.
— Щасливого Різдва, Стівенз, — мовив я.
— Дякую, сер. І вам щасливого.
Він закінчив розносити бренді й збирати гонорари та пішов. Потім, коли історія Пітера Ендрюза сягнула своєї середини, я роззирнувся навколо й побачив, що він стоїть за подвійними дверима, розпливчаста тінь людини, непорушна й мовчазна.
— Як більшість із вас знає, я юрист, — промовив Ендрюз, надпивши з келишка, прокашлявшись і знову надпивши. — Останні двадцять два роки в мене офіс на Парк-авеню. Але доти я служив помічником адвоката в юридичній конторі, котра працює у Вашингтоні. Якось у липні мене попросили залишитися на роботі допізна, щоб закінчити індексацію посилань на справу в експертному висновку для суду, який із нашою історією жодним чином не пов’язаний. І от, поки я сліпав над паперами, в офіс прийшов чоловік — який на той час був одним із найвідоміших сенаторів на Капітолійському пагорбі, а потім мало не став президентом. На сорочці в нього виднілися плями крові, а очі вилазили з орбіт.
«Мені треба поговорити з Джо», — сказав він. А Джо, щоб ви розуміли, — це Джозеф Вуд, тодішній голова нашої фірми, один із найвпливовіших юристів приватного сектора у Вашингтоні, а ще близький друг цього сенатора.
«Він уже давно пішов додому», — відповів я. А сам мало не трусився від страху, скажу я вам, — бо вигляд у нього був,