Чотири сезони - Стівен Кінг
І коли розвіявся пил, Джерард Тозмен, приголомшений, оглухлий, з кровотечею з носа, вух і кутиків очей, відчуваючи, як розпухають від потужного струсу яйця, пішов шукати вихід із бійні, на яку за лічені хвилини перетворилася їхня штаб-квартира. І наткнувся на тіло Карузерса. Він глянув на свого генерала… і зайшовся криком та сміхом. До його власних контужених вух той сміх не пробивався, але дав знати медикам, що в тих дерев’яних завалах є хтось живий.
Карузерса не скалічило вибухом… в усякому разі, за словами Тозмена, то було не те, що звикли вважати каліцтвом солдати тої давно минулої війни — чоловіки, яким повідривало руки, чоловіки без ніг, без очей, чоловіки з легенями, скоцюрбленими від газу. Ні, сказав він, з ним було зовсім не так. Генералова мати впізнала б його вмить. Але мапа…
…мапа, перед якою стояв Карузерс зі своєю указкою різника, коли впала бомба…
Вона прилипла до його обличчя. Тозмен зрозумів, що дивиться на огидну татуйовану посмертну маску. На кістлявому гребені чола Латропа Карузерза розкинувся кам’янистий берег Бретані. А по лівій щоці блакитним шрамом тік Рейн. На підборідді купчилися найкращі виноробні провінції у світі. На горлі зашморгом вішальника тяглася річка Саар… а на вибалушеному оці великими друкованими літерами йшло слово «ВЕРСАЛЬ».
Такою була наша різдвяна оповідка року тисяча дев’ятсот сімдесят…
Я й багато інших пам’ятаю, але вони тут будуть недоречними. Правду кажучи, історії Тозмена теж тут не місце… але то була перша різдвяна оповідка, яку я почув у будинку 249, і спокуса переповісти її виявилася надто великою. А потім, одного четверга після Дня подяки цього року, коли Стівенз сплеснув у долоні, закликаючи до уваги, і запитав, хто зробить нам ласку й розкаже різдвяну історію, Емлін Маккерон прогарчав:
— Та, певно, я вже розкажу. Знаю дещо вартісне. Або тепер, або ніколи, бо скоро Господь навіки затулить мені рота.
За всі ті роки, що я ходив до будинку 249, я ні разу не чув, щоб Маккерон розповідав історію. Може, тому я й викликав таксі так рано і тому відчував таке гостре, пронизливе хвилювання, коли Стівенз роздав нам яєчний пунш — тим шістьом сміливцям, які наважилися такого вітряного морозного вечора вибратися з дому. Одначе хвилювався не лише я. Таке саме радісне збудження було написано й на інших обличчях.
Маккерон, старий, поморхлий і висхлий, опустився у велетенське крісло перед вогнищем, тримаючи в зашкарублих руках пакетик. Вкинув його в полум’я, і в нас на очах спалахнуло шалене різнобарв’я, а потім вогонь знову пожовтів. Стівенз роздав нам бренді, а ми вручили йому різдвяні гонорари. Якось під час цієї щорічної церемонії я почув, як брязнув дріб’язок, переходячи з руки дарувальника в руку одержувача. Іншим разом у світлі вогнища промайнула купюра номіналом тисячу доларів. І в обох випадках бурмотіння подяки від Стівенза пролунало цілком однаково: тихо, тактовно й цілковито коректно. Відколи я вперше завітав у будинок 249 із Джорджем Вотергаузом, минуло приблизно десять років. У зовнішньому світі сталися неабиякі зміни, проте тут, у цих стінах, усе лишалося так, як і завжди, і Стівенз наче не постарів ні на місяць, ні бодай на один-єдиний день.
Він відступив у сутінь, і на мить запала тиша, така глибока, що чути було шипіння смоли, яка просочувалася з колод у вогнищі. Усі ми простежили за поглядом Емліна Маккерона. Він дивився у вогонь. Того вечора полум’я в каміні розгулялося не на жарт. Від вигляду вогню я неначе занурився в гіпнотичний транс. Так само, напевно, почувалися наші предки, печерні люди — мов загіпнотизовані, вони дивилися на вогонь, а вітер за стінами холодних північних печер вистогнував свою пісню.
І зрештою, не відриваючи погляду від вогню та трохи нахилившись уперед, щоб спертися ліктями на стегна й звісити переплетені руки між колін, Маккерон почав свою розповідь.
2. Метод дихання
Невдовзі мені має виповнитися вісімдесят років, а це означає, що народився я разом із цим століттям. Усе життя мене асоціювали з будівлею, яка стоїть майже навпроти Медисон-сквер-ґарден[168]. У цій споруді, вельми схожій на велику сіру тюрму (ніби зійшла зі сторінок «Повісті про два міста»[169]), як більшість із вас знає, насправді міститься лікарня. Меморіальна лікарня Гаррієт Вайт. Та Гаррієт Вайт, на честь якої її назвали, була першою дружиною мого батька. Вона на практиці здобувала медсестринські навички ще в ті часи, коли на Овечій луці в Центральному парку паслися справдешні вівці. Статуя цієї жінки (вона могла би бути моєю мачухою, але на той час, коли я народився, вона вже померла) стоїть на п’єдесталі в павільйоні перед будівлею. І якщо хтось із вас її бачив, вас могло здивувати, як жінка з таким суворим і непримиренним виразом обличчя могла мати таке янгольське покликання. Гасло, викарбуване на підніжжі статуї, у перекладі з латинської ахінеї, вселяє ще більший неспокій: «Нема втіхи без болю; а отже, спасіння пізнається через страждання». Катон, коли бажаєте знати… та й коли не бажаєте!
Я народився в тій сірій кам’яній будівлі двадцятого березня тисяча дев’ятисотого року. А тисяча дев’ятсот двадцять шостого повернувся туди — уже інтерном. Двадцять шість років — це вік, коли люди тільки роблять перші кроки у світі медицини. Але я на той час уже пройшов серйозну практику — у Франції, наприкінці Першої світової, коли заштовхував тельбухи назад у животи, розірвані вибухом, і виторговував на чорному ринку морфін, часто підфарбований та іноді небезпечний.
Так само, як і покоління лікарів, що пройшло Другу світову, ми були костоправами — практиками до мозку кісток, і в документації великих медичних університетів з тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого до тисяча дев’ятсот двадцять восьмого напрочуд мало таких студентів, які б завалили навчання й не одержали дипломів. Ми були старші, досвідченіші, урівноваженіші. Чи були ми також мудрішими? Не знаю… але цинічнішими — безумовно. Жодних нісенітниць, із тих, про які пишуть у популярних медичних романах, з нами не відбувалося: на перших розтинах ніхто не блював і
