Чотири сезони - Стівен Кінг
Я побачив, як приходжу додому напідпитку, але не веселим. Побачив, як просто сиджу в таксі, поки воно везе мене містом, а не переживаю цю поїздку крізь те дитиняче скельце радісного хвилювання й передчуття. Почув, як кажу Еллен: «Це швидко набридає… Вотергауз знову розказував ту саму історію, про те, як виграв у покер партію стейків із вирізки для Третього батальйону… а ще вони грають у «Чирви» по долару за очко, уявляєш? … Ще раз? … Може, і пішов би, але сумніваюся». І то вже був би край. Усьому, крім, хіба що, мого приниження.
Усе це я побачив у дзеркалі порожніх очей Стівенза. Та враз вони потепліли. Він ледь помітно всміхнувся й сказав:
— Містер Едлі! Проходьте. Я візьму ваше пальто.
Я піднявся східцями, і Стівенз щільно причинив за мною двері. І якими ж інакшими видаються двері, коли опиняєшся на теплому їх боці! Він узяв моє пальто й кудись із ним пішов. Я трохи постояв у коридорі, роздивляючись своє відображення у великому високому дзеркалі. Шістдесятитрирічний чоловік, з обличчям, занадто виснаженим і видовженим, щоб належати людині середнього віку. Та все ж я лишився задоволений своїм відображенням.
Я непомітно прослизнув у бібліотеку.
Там був Йогансен, читав свою «Волл-стрит джорнал». В іншому острівці світла над шаховою дошкою схилилися Емлін Маккерон та Пітер Ендрюз. Маккерон був і залишається мертвотно-блідим, із тонким, як лопать вентилятора, носом. Ендрюз був кремезним, із похиленими плечима холериком. На жилет стікала розложиста руда борода. Сидячи один перед одним над інкрустованою дошкою з її різьбленими фігурками зі слонової кості та ебенового дерева, вони скидалися на індіанські тотеми: орла й ведмедя.
Вотергауз теж був у залі — насуплено читав свіжий випуск «Таймс». Він підвів погляд від газети, кивнув мені без найменшого подиву й знову поринув у читання.
Стівенз приніс «Бомбей-мартіні», хоч я й не просив.
Із келихом у руках я підійшов до полиць і знову відшукав той загадковий заманливий набір зелених томів. Того вечора я почав читати твори Едварда Ґрея Севіля. Розпочав із першого — «То були наші брати». Відтоді я проковтнув їх усі й дійшов висновку, що це одинадцять найкращих романів, які бачило наше століття.
Наприкінці вечора розповіли історію (лише одну), і Стівенз роздав по колу келихи бренді. А коли оповідач завершив свою розповідь, люди почали вставати й готуватися на вихід. Але тут на порозі, у подвійних дверях, що поєднували бібліотеку з холом, з’явився Стівенз і заговорив до нас. Його низький приємний голос проникав у найдальші закутки зали.
— То хто з вас принесе нам різдвяну байку?
Люди зупинилися на півдорозі й стали роззиратися навколо. Залою ширилося доброзичливе бурмотіння, хтось розсміявся.
Стівенз усміхався, проте вираз очей у нього був серйозний. Він двічі сплеснув у долоні, як учитель молодших класів, закликаючи неслухів до порядку.
— Джентльмени, уважніше. Хто розповідатиме історію?
Пітер Ендрюз, власник похилених плечей і рудої бороди, прочистив горло.
— Я маю одну, я про неї думав, але не знаю, чи підійде… Тобто якщо вона…
— Ми будемо раді, — перебив Стівенз, і його репліку зустріли сміхом. Ендрюза схвально поплескали по спині. Члени клубу виходили надвір, і холом літали протяги.
Ніби помахом чарівної палички, біля мене матеріалізувався Стівенз. У руках він тримав моє пальто.
— Доброго вечора, містере Едлі. Завжди приємно.
— Ви справді зустрічаєтеся у вечір напередодні Різдва? — спитав я, застібаючи ґудзики пальто. У душі я відчував легке розчарування від того, що не почую оповідки Ендрюза, бо ми вже запланували поїхати в Скенектеді й провести свята з сестрою Еллен.
Стівенз подивився на мене шоковано, та водночас так, наче моє запитання його розвеселило.
— Різдвяний вечір чоловік повинен проводити з сім’єю. Хоч цей один вечір на рік. Ви зі мною згодні, сер?
— Безперечно.
— Ми традиційно зустрічаємося в четвер, що передує Різдву. І насправді це єдиний вечір року, коли нас гарантовано відвідує багато людей.
Я помітив, що слів «члени клубу» він не вжив. Проста випадковість чи навмисне ухиляння?
— Головна зала чула вже чимало історій, містере Едлі. Історій різного ґатунку: комічних, трагічних, іронічних, сентиментальних. Але в четвер напередодні Різдва це завжди історії про надприродне. Так було завжди, в усякому разі, скільки я пам’ятаю.
Принаймні це пояснювало той коментар, який я чув у перші свої відвідини: про те, що Норману Стету варто було приберегти свою історію до Різдва. З моїх губ готові були зірватися й інші запитання, однак в очах у Стівенза я побачив настороженість. Вловлюєте, про що я? То було не попередження про те, що він не відповідатиме на мої запитання, а радше застереження — я не повинен їх вимовляти взагалі.
— Містере Едлі, ви ще щось хотіли?
Виявилося, що в холі ми стоїмо самі. Решта чоловіків непомітно розійшлися. І раптово коридор видався мені темнішим, обличчя Стівенза видовжилося, а його губи почервонішали. У каміні тріснула гіллячка, і полірованою паркетною підлогою розлилося червоне сяйво. І мені здалося, що десь там, у тих ще-не-досліджених кімнатах, пролунало глухе вогке гупання. Мені це не сподобалося. Зовсім ні.
— Ні, — не до кінця твердим голосом заперечив я. — Думаю, ні.
— Тоді добраніч, — мовив Стівенз, і я переступив через поріг. Почув, як за мною зачиняються важкі двері. Як повертається в замку ключ. І за мить я вже йшов до світлофора на Другій авеню, не озираючись, чомусь боячись озиратися, наче міг побачити в себе за спиною злого духа, що переслідував мене крок у крок. Або угледіти якусь таємницю, яку краще зберігати, ніж знати про неї. На розі я побачив порожнє таксі й махнув водієві.
— Знову байки про війну? — спитала того вечора Еллен. Вона була в ліжку з Філіпом Марлоу[165], єдиним коханцем, якого мала в житті.
— Одну-дві про війну розказали, так, — сказав я, вішаючи пальто. — Але загалом я сидів і читав книжку.
— Коли не рохкав.
— Так, саме так. Коли не рохкав.
— Ось послухай. «Уперше я угледів Террі Ленокса, коли він сидів п’яний у «ролс-ройсі» марки «Срібний привид» перед терасою ресторану
