Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Поручник Дуб поклепав Швейка по грудях:

— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи!

Швейк витяг пляшку з жовтуватою рідиною і зовсім виразною етикеткою «Cognac».

— Голошу слухняно, пане лейтенант, — відповів Швейк сміливо, — я в порожню пляшку з-під коньяку накачав трохи питної води. У мене від того вчорашнього гуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенанте, трохи жовтувата. Певне, з залізом. Така вода дуже корисна для здоров’я.

— Якщо ти, Швейку, так уже хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайдовше розтягти сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий усе одним махом.

Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: «Подай і мені пляшку, трохи нап’юся, бо теж маю спрагу». І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скосоротить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.

Швейк відкрив пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам’янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, випив усе, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, плюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:

— Голошу слухняно, пане лейтенант, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав у криницю старі підкови.

— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!

— Це недалеко звідси, пане лейтенант, одразу за тією дерев’яною яткою.

— Йди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!

«Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього підлого хлопа нічого не впізнаєш».

Швейк ішов, здавшись на волю Божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли справді опинився біля неї. До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав помпувати, і звідти потекла жовтувата рідина.

— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — тріумфально заявив Швейк.

До них підійшов наляканий єврей з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити. Поручник Дуб так з цього всього отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої у нього в роті лишився присмак кінської сечі і гноївки. Зовсім ошелешений, він дав пейсатому євреєві за цю склянку води п’ять крон і, звертаючись до Швейка, сказав:

— Ти чого вилупив очі? Забирайся додому!

За п’ять хвилин Швейк з’явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, таємничими знаками виманив його з вагона і надворі проінформував:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, за п’ять, а найбільше за десять хвилин я буду п’яний, як швець, і спатиму в своєму вагоні. Я просив би вас, щоб ви мене принаймні три години, пане обер-лейтенант, не кликали і не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все в порядку, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що це справді вода. Все в порядку, я нічого не зрадив, як ви й бажали, і був обережний, але тепер, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я відчуваю, як мені відбирає ноги. Звичайно, голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я звик пити, бо з паном фельдкуратом Кацом...

— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п’ятдесят відсотків огиднішим, ніж раніше.

Швейк обережно вліз у свій вагон і, вмощуючись на шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника і до інших:

— Якось один впився і просив, щоб його не будили...

Сказавши це, повалився набік і захропів.

Алкогольна пара, яку він видихав, незабаром сповнила увесь вагон. Кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:

— Що за дідько! Тут коньяком тхне.

Біля складаного стола сидів однорічний охотник Марек, який нарешті після усіх злигоднів добився звання батальйонного літописця. Тепер про запас він комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє неабияк його тішить.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю спостерігав, як охотник наполегливо пише і при цьому регоче, аж за живіт хапається. Він устав і нахилився до охотника, який почав йому пояснювати:

— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головне — розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.

— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, скептично посміхаючись.

— Так, — сказав недбало охотник, — систематизована систематична система при написанні історії батальйону. Ми не можемо відразу одержати велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну... Nihil nisi bene[504]. Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це можливо станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, у той час, коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що нашому батальйонові ось-ось жаба цицьки дасть і нас розмолотять на друзки або посічуть на капусту. Аж тут раптово капітан Заґнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка вже нас обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу потрапляє до рук резервних частин нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванєк, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон іде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікаво, як наші люди нападуть на заспаного ворога, але для цього, звичайно, потрібно володіти пишномовним стилем «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека за російсько-японської війни.

Наш батальйон нападе на табір сплячих ворогів. Кожний наш вояк намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому багнет у груди. Майстерно нагострений багнет іде, як у масло, лише тут і там тріскає ребро, і сплячі вороги, смикаючись усім тілом, на