Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Та невже? — дивувався Швейк. — А я думав, що це така порядна людина. Ти якось дивно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вже вродилися. От узяти б, наприклад, денщика майора Венцля. Той про свого пана інакше й не скаже, як «шмат ідіотського дебіла», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяна потвора і смердючий тхір».
Це, бач, від того, що кожен денщик вчиться від свого пана. Якби сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовицях, був у нас один лейтенант Прохазка, то він майже й не лаявся: тільки було й скаже своєму денщикові: «Ти, чарівна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і вернувся додому, то й до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, тільки: «Ти, чарівна корово». Звернувся він так і до своєї нареченої, а та від нього відмовилась та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, а й татуньові її, і мамуні привселюдно на якихось танцюльках. Не простила йому й на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо, вона й погодилася б на мирову, але так — це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, як свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким неземним... А звідки ти, власне? Прямо з Будейовиць? Хвалю, коли хтось прямо звідкись. А де ти там живеш? Під аркадою? Це добре. Там бодай влітку прохолодно. Маєш родину? Жінка й троє дітей? О, та ти щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як казав на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо якось у Бруку я чув розмову одного полковника з запасним. Обидва їхали до Сербії. Він казав, що вояк, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. У нього це звучало так: «Коли є мертфий — він мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held[510] са те, що сфій шиття hat geopfert[511] са феликий ротина, за Vaterland[512]». Ти живеш на п’ятому поверсі?
— На першому.
— Так, так, справді, тепер я згадав, у Будейовицях нема жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківськи ставився до вояків, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже ентелікентний[513]. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?
Швейк вліз у вагон, а Кунерт з нитками пішов у свій барліг.
За чверть години батальйон поїхав далі на Нову Чабину через випалені села Брестів і Великий Радвань. Видно було, що тут велися жорстокі бої.
Схили й підніжжя Карпат були пориті окопами, що тяглися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від снарядів. Місцями через потоки, що вливалися в Лаборець (залізниця йшла вздовж його верхньої течії), було видно нові мости і обгорілі каркаси старих.
Уся Медзілаборецька долина була розорана й розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите й розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут. Повені й дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.
За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з кавалком литки.
Як наслідок шаленого артилерійського вогню навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані. Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинках і спустошених схилах гір, поступово, але успішно підготуватися до бойової слави, яка увінчується заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.
Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Міловіци ревіли своє «Wann ich kumm, wann ich wieda кишш...», від Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, теж співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться й назавжди залишаться вдома зі своєю коханою...
В Медзілаборці потяг зупинився за розбитим спаленим вокзалом, із закурених стін якого стирчали покручені залізні балки.
Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль був обліплений плакатами всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».
В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестриці-жалібниці. Вони розгонисто сміялися з цього лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невміло рохкав.
Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.
Вказуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:
— Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Якраз мали роздавати обід, і раптом прилетіла граната і он як потрощила кухню.
— Жах який! — зітхнув Балоун. — Я ніколи не думав, що потраплю в таку ситуацію. А все через мою гординю. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовицях шкіряні рукавиці. Вже мені соромно було носити на своїх мужицьких пазурах старі плетені рукавиці, які носив ще мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я ж гороху ні на зуб. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене Боже, на пиві.
Балоун в цілковитому відчаї почав свою генеральну сповідь:
— Я хулив святих угодників і угодниць,
