Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

вийду надвір, гляну на них, раптово відчуваю в шлунку прірву. Десь за годинку мені вже краще, але від курки самі кістки лишаються. Якось мої у Клокотах молилися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом упав мені в око індик. Я ледь не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не мій учень з млина, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витяг, — я сьогодні б не сидів тут з вами і цеї світової війни не дочекався б. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий був моторний, такий пухкенький, товстенький...

Швейк підійшов до Балоуна:

— Ану покажи язик.

Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:

— Я так і знав: він зжер і свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову молилися в Клокотах, так?

Балоун у розпачі благально заломив руки і заволав:

— Дайте мені спокій, браття! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!

— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав охотник. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояка. Коли французи в часи наполеонівських воєн облягли Мадрид, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з’їв без солі свого ад’ютанта. Це вже справді жертва, бо посолений ад’ютант був би набагато стравніший. Пане рахунковий, як прізвище нашого батальйонного ад’ютанта? Ціґлер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним не нагодував би і одної маршроти.

— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванєк. — У Балоуна в руці вервиці.

І справді, Балоун у своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми Моріц-Левенштайн у Відні.

— Вони теж з Клокот, — сказав смутно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Ото було м’ясо, самий м’якуш!

За хвилину прийшов наказ по всьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, не зважаючи на всі застережливі заходи, дехто відстав...

Коли потяг рушив, бракувало вісімнадцять жовнірів і фельдфебеля Насакло з 12-ої маршроти. Потяг уже давно зник за Ішатарчею, а фельдфебель торгувався в неглибокому ярочку, в акаційному гайочку за вокзалом з якоюсь повією, що вимагала від нього п’ять крон, тоді як він пропонував їй як нагороду за вже виконану службу одну крону або кілька ляпанців.

Врешті ляпанці таки вирівняли рахунок, та ще з такою силою, що на її крик почали збігатися з вокзалу люди.

З ГАТВАНА НА КОРДОН ГАЛИЧИНИ

Під час залізничної подорожі батальйону, який мав ще йти пішки від Лаборця[487] через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, у вагоні, де сиділи охотник і Швейк, знову провадилися дивні розмови, більш-менш антидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, діялося всюди. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо в Фюзешабоні з полку надійшов наказ про зменшення порції вина офіцерам на одну восьму літра. Звичайно, при цьому не забули й про жовнірів — їм зменшили пайок саго на десять грамів. Це було тим загадковіше, що ніхто ніколи в армії саго і на очі не бачив.

Та все ж наказ належало донести до фельдфебеля-рахівника Баутанцеля. Той з цього приводу страшенно образився і відчув себе обкраденим. Він уголос висловлював своє обурення, бо саго, мовляв, дуже рідкісна річ і за кілограм він міг би дістати не менше восьми крон.

У Фюзешабоні виявилось також, що одна рота загубила польову кухню, а саме на цій станції мали, нарешті, варити гуляш з картоплею, на який покладав такі надії «сортирний генерал».

Слідством встановлено, що та злощасна польова кухня взагалі не виїжджала з Брука і, мабуть, до цього часу стоїть десь там, за бараком 186, занедбана й холодна.

Як з’ясувалося потім, увесь персонал тієї польової кухні напередодні був посаджений на гауптвахту за бешкет у місті і ухитрився залишитися там на той час, поки його маршова рота переїздила через Угорщину.

Маршову роту, що залишилася без кухні, приєднали до іншої польової кухні. Це, зрозуміло, не обійшлося без суперечок, бо між вояками обох рот, призначеними чистити картоплю, почалися контроверзії: ті й ті казали, що вони не такі дурні, щоб робити на інших. Нарешті виявилося, що, власне, уся ця історія з Гуляшем і картоплею була тільки маневром, вояків тренували на той випадок, якби, припустімо, на фронті на передовій варився Гуляш, і раптом — наказ: «Alles zurück»[488]. Тоді готовий Гуляш у ту ж мить виливають з казанів і ніхто його навіть ані понюхає.

Це була своєрідна підготовка, правда, не надто й трагічна, та все ж повчальна. Бо, коли мали той гуляш роздавати, прийшов наказ «По вагонах!», і ешелон повезли далі на Мішкольц. Але й там гуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв потяг з російськими полоненими, тому вояків не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що гуляш роздадуть аж у Галичині, коли вони зійдуть з потяга, але тоді той гуляш визнають непридатним до споживання і виллють.

Отже, Гуляш повезли на Тішалак, Замбор, і коли вже ніхто не чекав, що той Гуляш таки роздадуть, ешелон зупинився в Новому Місті під Шіатором, де під казанами знову розпалили вогонь, розігріли Гуляш і, нарешті, роздали.

Станція була переповнена людьми. Спочатку мали відправити два поїзди з амуніцією, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними загонами. Взагалі, можна сказати, що тут зібралися потяги з військами усіх можливих частин армії.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали в них кошик з горілкою і замість плати, будучи в доброму настрої, періщили їх по пиці. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило усміхався, поглядаючи на ту сцену. В той час за складом інші гонведи-гусари лізли під спідниці чорнооких доньок побитих євреїв.

На станції стояв також поїзд з літаками. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками й гарматами, але тепер — лише купою брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Все міцне і нове їхало туди, в гори, а ці рештки слави поверталися в тил для ремонту і