Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Цей епізод обговорювали в штабному вагоні, і треба сказати, що більшість засуджувала таку жорстокість. Хорунжий Краус висловив думку, що коли вони справді зрадники, то їх треба повісити, а не знущатися з них. Поручник Дуб, навпаки, цілком схвалював подібні сцени. Він зараз же пов’язав це з сараєвським замахом і пояснював, буцімто мадярські жандарми на станції Гуменне мстяться за смерть ерцгерцога Франца-Фердинанда і його дружини. Щоб якось обґрунтувати свої слова, він послався на журнал «Чотирилисник», який видавав Шімачек.

Мовляв, ще перед війною, в липневому номері журналу писалося, що цей замах, цей безпрецедентний сараєвський злочин надовго залишить у людських серцях незагоєну рану, тим болючішу, що цим злочином позбавлено життя не лише представника виконавчої державної влади, а і його вірну й кохану дружину. Вбивством цих двох людей було зруйновано щасливе й гідне наслідування родинне життя, а їх всіма обожнювані діти залишилися сиротами.

— Мабуть, жандарми в Гуменному теж передплачували Шімачеків «Чотирилисник» і читали ту зворушливу статтю, — пробурмотів під ніс надпоручник Лукаш. Взагалі йому раптом усе стало таке бридке, огидне, що він відчув потребу напитися й розвіяти свою меланхолію. Він вийшов з вагона і пішов шукати Швейка.

— Слухайте, Швейку, — звернувся до нього, — ви не знаєте, де б роздобути пляшку коньяку? Мені якось недобре.

— Це, голошу слухняно, пане обер-лейтенанте, від зміни клімату. Можливо, на полі бою вам стане ще гірше. Що більше людина віддаляється від своєї основної військової бази, то марудніше їй стає. Страшницький садівник Йозеф Календа теж якось віддалився від рідного дому. Йшов він зі Страшниць на Виногради і по дорозі заглянув у шинок «На зупинці». Спочатку все йшло добре, але щойно він прийшов на Корунну вулицю під водогін, то почав атакувати підряд усі кнайпи на Корунній аж до самого костелу святої Людмили. Тут йому світ уже став як позичений. Але він не дав себе залякати, бо напередодні увечері в Страшницях у шинку «Біля реміза» заклався з одним водієм трамвая, що за три тижні здійснить пішака навколосвітню подорож. І от він щораз більше й більше віддалявся від свого дому, аж доки приплуганився до «Чорного бровара» на Карловій площі. Звідтіля він пішов на Малу Страну до пивної біля костелу святого Томи, далі заглянув у ресторан «У Монтаґів», потім посунув ще вище до шинку «У Брабантського короля», зупинився в «Чудовому краєвиді», а звідти почвалав до пивної біля Страговського монастиря. Але тут уже зміна клімату перестала йти йому на здоров’я. Доплентався він до Лоретанської площі, і тут його охопила така туга за батьківщиною, що він — шелеп на землю і давай качатися по тротуарі і лементувати: «Люди добрі, далі я вже ані кроку. Начхати мені, — вибачайте на слові, пане обер-лейтенант, — на цю навколосвітню подорож!». Але якщо ви бажаєте, пане обер-лейтенант, то я вам якийсь коньячок роздобуду, тільки боюся, щоб ви без мене не поїхали.

Надпоручник Лукаш запевнив його, що раніше як за дві години поїзд не рушить і що коньяк у пляшках продають з-під поли одразу за вокзалом. Капітан Заґнер ніби посилав Матушича, і той йому приніс за 15 крон пляшку цілком пристойного коньяку. Він дав Швейкові 15 крон і наказав нікому не казати, що це для надпоручника Лукаша або що це він його посилав, бо, власне, ця справа заборонена.

— Будьте певні, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк. — Все буде в порядку. Я дуже люблю все заборонене і завжди вплутуюсь у щось заборонене, хоч і сам потім не знаю, як це сталося. Одного разу в карлінських казармах нам заборонили...

— Kehrt euch, marschieren marsch![502] — урвав його надпоручник Лукаш.

Швейк пішов за вокзал, повторюючи по дорозі всі завдання своєї експедиції: коньяк повинен бути добрий, отже, він його спочатку мусить покуштувати. Але коньяк — справа заборонена, тому треба бути обережним.

Тільки-но він завернув за перон, як знову напоровся на поручника Дуба.

— Ти чого тут вештаєшся? — запитав він Швейка. — Знаєш мене?

— Голошу слухняно, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з того гіршого боку.

Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, вів далі:

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як це ви нещодавно говорили.

У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, і від обурення він спромігся лише люто вигукнути:

— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!

Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам’ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, одразу біля шляху, стояв ряд великих кошів, перевернутих догори дном, на яких зверху лежали пласкі кошички з усілякими невинними на вигляд ласощами, мовби ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді, яка збирається на прогулянку. Там лежали тягучки, вафельні трубочки, купа кислих карамельок, десь у кошичках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. А під великими кошами були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.

Тут-таки за придорожнім рівчаком стояла ятка, і, власне, тут, у ятці, й відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.

Вояки спершу домовлялися біля кошів, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд коша пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев’яної ятки, де жовнір непомітно ховав її кудись в штани або за пазуху.

Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.

Швейк зупинився біля першого коша. Спочатку він узяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню, при цьому пейсатий пан прошепотів йому: «Schnaps hab’ich auch, gnädiger Herr Soldat»[503].

Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, засунувши пляшку за пазуху, він рушив на вокзал.

— Ти де був, гультяю? — заступив йому дорогу поручник Дуб.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк запхав руку в кишеню і витяг жменю брудних запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують... я їх уже покуштував, непогані. Мають такий приємний смак, наче повидло, пане лейтенант.

Під мундиром окреслювались