Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Поручник Дуб, затесавшись поміж вояків, що зібралися навколо розбитих гармат і літаків, пояснював, звичайно, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що недалечко від нього в центрі іншої групи вояків стоїть Швейк і щось розповідає. Наблизившись, він почув самовпевнений голос Швейка:

— З якого боку не глянь — це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд, декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті К. u К. Artillerie-Ddivision[489], але це, напевно, тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо... Бо, — проказав Швейк у захваті, коли вздрів поручника Дуба, — ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Воно так, як з Перемишлем або з тим вояком, у якого під час бою ворог вирвав фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож уночі він пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще й заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку.

Поручник Дуб тільки й крекнув:

— Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

— Слухаю, пане лейтенанте. — І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що якби їх почув поручник Дуб, то зі злості, напевно б, вистрибнув з мундира, хоч це були зовсім невинні слова з Біблії:

— Ще трохи — і будете мене бачити, і знову ще трохи, і вже мене не побачите.

Поручник Дуб був настільки дурний, що коли Швейк пішов геть, він знову звернув увагу вояків на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означе: «Wiener Neustadt»[490].

— Цей російський літак ми підбили біля Львова, — сказав поручник Дуб.

Ці слова почув надпоручник Лукаш, що проходив поблизу, підійшов до юрби і голосно додав:

— При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім мовчки пішов далі, обізвавши в думці поручника Дуба ослом.

Проминувши кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо з виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього багато чого спливлося на серці і він аж гопки скаче — так хоче усе це викласти надпоручникові.

Швейк попрямував просто до нього:

— Ich melde gehorsam, Kompanieordonanz[491] Швейк просить дальших наказів. Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я вже шукав вас у штабному вагоні.

— Слухайте, Швейку, — прошипів надпоручник Лукаш. — Ви знаєте, хто ви такий? Ви вже, мабуть, забули, як я вас назвав?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я такого не міг забути, бо я не якийсь там охотник Желєзний... Ще задовго до війни ми стояли в Карлінських казармах, і був у нас полковник, чи то Флідлер фон Бумеранг, чи якийсь інший «ранг».

Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся на той «ранґ», а Швейк розповідав далі:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, той наш полковник був на зріст удвічі менший за вас, носив баки, як князь Лобковіц, словом, скидався на мавпу. А коли, було, розхвилюється — стрибає вище свого росту. Ми за це прозвали його «ґумовий дідок». Це сталося саме перед котримсь 1 травня. Ми були тоді у повній готовності. Напередодні ввечері він звернувся до нас на подвір’ї з великою промовою і сказав: завтра ми всі залишимося в казармах і ані кроку звідти не ступимо, щоб з найвищого наказу, в разі потреби, перестріляти усю ту соціалістичну банду. Тому той, хто спізниться і повернеться в казарми не сьогодні, а тільки наступного дня — зрадник батьківщини, бо такий п’яниця, як почнеться стрілянина, не вцілить жодної людини, а ще, трясця його матері, почне бахкати в повітря. Отож той охотник Желєзний повернувся в казарму та й каже: «Гумовий дідок і справді подав непогану ідею. Адже справді: якщо завтра нікого до казарми не пустять, то найкраще зовсім не приходити», — і він, голошу слухняно, пане обер-лейтенанте, так і зробив, як склянку вина випив. Ну, а полковник Флідлер, дай йому Боже царство небесне, був така противнюча бестія, що на другий день нишпорив по Празі і шукав, хто з нашого полку відважився вилізти з казарми. Десь біля Прашної брами щасливо напоровся на Железного і зараз же накинувся на нього: «Я топі там, я тепе провчу. Я топі це тфічі осолочу!» Словом, наговорив йому сім мішків гречаної вовни і поволік за собою до казарм, а дорогою городив всілякі паскудні речі, погрожував йому і раз по раз питав, як його прізвище. «Шелєсний, Шелєсний, ти програф, я ратий, що тепе піймати, я топі показати den ersten Mai, ти пути моїм, я тепе самкнути, файн самкнути!» А Желєзному вже було байдуже. Коли вони проходили через Поржіч біля Розваржілів[492], Желєзний скочив у якусь браму і зник з полковникових очей, позбавивши гумового дідка приємності посадити його в тюрму. Цей номер так розлютив полковника, що він зі злості забув прізвище своєї жертви і, повернувшись до казарми, аж підстрибував до стелі, добре хоч стеля була низька. Черговий по батальйону дивувався, чому це дідок раптом заговорив ламаною чеською мовою: «Мідяний самкнути, Мідяний не самкнути. Олоф’яний самкнути, Цинковий самкнути!» І тут почалися страждання «ґумака». Він почав мучити людей день у день, допитуючись, чи вже зловили Мідяного, Олоф’яного і Цинкофого. Нарешті наказав вишикувати увесь полк, але історія Желєзного була вже всім добре відома, і хтось перевів його до лазарету, бо він, мовляв, зубний технік.

Аж раз одному з нашого полку пощастило проштрикнути в трактирі «У Буцеків» драгуна, який мостився до його дівчини. Вишикували нас у каре. Тут мусили бути всі, навіть хворі. Хто вже зовсім на ладан дихав, тих підтримували попід руки. Отож не було іншої ради, мусив і Желєзний вийти разом з іншими на подвір’я. Там нам і зачитали полковий наказ приблизно такого змісту, що драгуни, мовляв, теж солдати і проштрикувати їх забороняється, бо вони наші соратники. Якийсь охотник перекладав наказ, а полковник дивився на всі боки, як тигряка. Спершу пройшовся перед фронтом, потім посунув до задніх рядів, обійшов каре і раптом упізнав Желєзного, бо той був парубок — гора, так що, пане обер-лейтенант, це було дуже комічно, коли той куцопердий дідок волік його на середину. Охотник одразу ж замовк, а наш полковник почав вистрибувати перед Желєзним, як роз’юшений собака навколо кобили, і гавкати: «Ти фід мене