Фенікс - Валерія Дражинська

- Так! Повинен був сьогодні полетіти, але зустріч зірвалася, - він розслаблено відкидається на килимок, закидаючи руки за голову, рятую ту від дотику до трави і заплющує очі, - А мені захотілося побачити тебе.

Спроби не витріщатися на це дивовижне тіло зазнають поразки на всіх фронтах. Облизую губи. Але вчасно прокинута пам'ять послужливо підкидає інформацію:

- А як же вчорашня жінка, яка знадобилася тобі після мене? Її вже не хочеться бачити?

- Ревнуєш! - губи Марата кривляться в напівусмішці.

Відвертаюся і мовчу, вперто розглядаючи гладь води. Краєм ока помічаю різкий рух і за кілька секунд польоту вже сиджу між його ногами, притиснута руками до твердих грудей. Підборіддя вже звично влаштовується на моїй голові.

- Ава, ти тільки не говори нікому, гаразд, - довірливо просить він.

- Що? - майже байдуже цікавлюся, танучи в його обіймах.

- Була вчора зі мною одна ульотна дівчинка. Одразу після того, як ти пішла, - тіло миттєво кам'яніє і одразу ж у блаженстві розтікається, - Але я її не захотів.

- Чому?

- Тому що хочу одну конкретну.

Ось і прийшла Біда! Час зізнатися самій собі - Марат мені подобається. І навіть не просто подобається. Все в ньому викликає в мене трепет. Захоплює сила його характеру. Зовнішність періодично відбирає можливість дихати. А коли він вмикає обаяшку, дах змиває геть. І навіть те, що він ховає брата, я розумію. От тільки не приймаю. Подумки гірко усміхаюся. Я сама полізла в пащу тигра наївно вважаючи себе досвідченою приборкувачкою. А паща то зачинилася!

Не знаю, скільки ми так просиділи, кожен у своїх думках і насолоджуючись близькістю один одного, коли нашу "ідилію" перервало тактовне зауваження Андрія, який підійшов:

- Марат Хасанович, ви телефон залишили в машині!

- Знаю! Хто дзвонив? - ліниво реагує Марат, не рухаючись.

- Ігнат Олексійович. Сказав терміново зв'язатися з ним.

- Телефон, - уже різко наказує водієві, а мені ніжно шепоче на вухо, - Ава, посумуй трохи. Гаразд?!

Цілує у скроню і м'яко відсуває.

- Без проблем, - тихо погоджуюся, а в самої на душі виникає неприємне передчуття.

Марат надовго не затримується, а з'явившись сухо повідомляє, що треба повертатися в місто. Дорогою відчужено розглядає картинки за вікном, які проносяться, машинально погладжуючи мою руку. Щось питати в нього не наважуюся. Біля мого під'їзду знову наказує:

- Андрію, погуляй.

Після того як водій відійшов, він без слів пересадив мене до себе на коліна і накрив губи поцілунком. Лагідно, не поспішаючи проникає язиком у рот. Я моментально втрачаю зв'язок із реальністю. Існує тільки він. Руки дбайливо гладять спину. Цнотливо порівняно з тим, що витворяє його язик. Ніжно без натиску, але при цьому так еротично вивчає, що мене вкотре накриває хвиля бажання. І коли він відривається, наостанок злегка прикусивши мені нижню губу, я розчаровано зітхаю. Марат м'яко усміхається і торкається своїм чолом до мого.

- З кожним разом усе важче від тебе відриватися, - гарячий подих лоскоче вологі після поцілунку губи, - Заїду за тобою о восьмій. Сумуватимеш?

- Уже, - правда виривається мимоволі.

- Ми поїдемо до мене, Ава. Ігри закінчилися!