Глибоко під водою - Пола Хокінс

— Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хай на трохи це не сподобалося?

Після цього я перестала розмовляти з тобою. Це, на думку твоєї дочки, я жахливо поставилася до тебе. Ми по-різному розповідаємо свої історії — ти і я, чи не так?

Я перестала розмовляти з тобою, а ти все одно надзвонювала мені. Лишала дивні повідомлення, розповідала про свою роботу чи про дочку, про премію, про нагороду, які тобі дали. Ти ніколи не казала, де була, з ким, хоча іноді я чула якісь звуки навколо тебе: музику чи машини, інколи чоловічий голос. Іноді я видаляла повідомлення, іноді зберігала. Інколи я слухала їх знову й знову, стільки разів, що навіть роки по тому пам’ятаю їх слово у слово.

Іноді ти говорила загадками, іноді сердилася; знову згадувала колишні образи, витягала незгоди, які вже віддавна лежали на дні, лаялася на щось давноминуле. Бажання смерті! Одного разу, в запалі, коли я втомилися від твоїх хворобливих захоплень, я сказала, що в тебе бажання смерті, і як же ти потім довго й нудно це повторювала!

Іноді тебе кидало в сентименти, ти балакала про нашу матір, про наше дитинство, про щастя, яке було — і немає. Інші часи були ого-го які щасливі, супер. Приїзди на наш Млин! умовляла ти мене. Будь ласка, приїзди! Тобі сподобається. Будь ласка, Джуліє, час усе залишити позаду. Не будь вперта. Уже час. Я тоді так лютилася: уже час, бачте! З якої речі це ти визначаєш, коли нам миритися?!

Я тільки й хотіла, щоб мені дали спокій, забути Бекфорд, забути тебе. Я побудувала життя для себе — менше за твоє, звичайно, але як інакше? Зате моє власне! Хороші друзі, стосунки, крихітна квартира у прекрасному північному передмісті Лондона. Соціальна робота давала мені мету в житті; вона захоплювала мене і приносила задоволення, незважаючи на низьку зарплату і довгий робочий день.

Я хотіла спокою, але тебе це не влаштовувало. Іноді двічі на рік, іноді — на місяць ти телефонувала: підривала, нервувала, вибивала мене з рівноваги. Як і завжди — це в тебе була доросла версія всіх ігор, в які ти гралася зі мною. І весь цей час я чекала, чекала того єдиного дзвінка, на який я могла б насправді відповісти, в якому б ти пояснила, чому ти так поводилася зі мною в дитинстві, як ти могла мене так кривдити, не захищати мене, коли бачила, що мені робили боляче. Частина моєї душі хотіла поговорити з тобою, тільки після того, як ти попросиш пробачення. Але ти не вибачалася, а я — все чекала.

Я посунулася на край ліжка й висунула верхню шухляду тумбочки. Там лежали листівки, непідписані — фотографії місць, де ти, можливо, побувала — презервативи, лубрикант, старомодна срібна запальничка з вигравіруваними ініціалами «Л.С.» Л.С. Коханець? Я знову оглянула кімнату — і мене вразило: у цьому будинку не було жодних зображень чоловіків. Ні тут, угорі, ні внизу. Навіть на картинах майже всюди були жінки. А коли ти залишала свої повідомлення, ти говорила про роботу, дім, Ліну, але ніколи нічого не розповідала про чоловіків. Чоловіки, здавалося, ніколи не були тобі важливі.

Але ж був один, чи не так? Давно колись був хлопець, важливий для тебе. Коли ти була підлітком, ти тихцем вночі вислизала з дому крізь вікно пральні, стрибала на берег річки і скрадалася за будинок, по кісточки в грязюці. Ти лізла вгору бережком, тоді на доріжку, і він там на тебе чекав. Роббі.

Думати про Роббі, про тебе з Роббі, — це ніби швидко переїжджати горбатий міст — від цього паморочилося в голові. Роббі був високий, широкоплечий блондин, з його губ не сходила усмішка. Він так дивився на дівчат, що в них усе всередині переверталося. Роббі Кеннон. Альфа, вожак, завжди пахне парфумом «Lynx» і сексом, грубий, вульгарний. Ти любила його, казала ти, хоча ця любов була зовсім не така, як любов до мене. Ви з ним були або в усьому заодно, або закидали одне одного образами — третього не бувало. Ніколи не було миру, спокою. Я не пам’ятаю і особливого сміху. Але що мені пам’ятаю найчіткіше про вас обох — це як ви лежите на березі біля затону, сплівшись кінцівками, ногами у воді, він накочується на тебе, вдавлює тебе плечима в пісок.

Щось у цій картині мені різало око, змушувало відчувати щось таке, чого в мене давно не було. Сором. Брудний, потаємний сором вуаєриста, з домішкою ще чогось, чогось, що я не могла чітко окреслити — і не бажала. Я намагалася відвернутися від цього, але пам’ятала: я не єдиний раз спостерігала за тобою з ним.

Мені раптом стало ніяково, так що я встала з ліжка й заходила по кімнаті, дивлячись на фотографії. Фотографії були всюди. Звісно. У рамках на комоді — світлини тебе, засмаглої і усміхненої, в Токіо і Буенос-Айресі, на лижах і на пляжі, з донькою на руках. На стінах у рамках — копії обкладинок журналів із твоїми фото, матеріал на першій сторінці «New York Times», твої нагороди. Ось вони — всі докази твого успіху, докази того, що ти переплюнула мене в усьому. Робота, краса, діти, життя. А тепер ти знову мене обійшла. Навіть у цьому ти виграла.

Перед одним знімком я зупинилася. Це було фото з тобою і Ліною — вже не крихіткою, а дівчинкою років п’яти-шести, чи й старшою, я не вмію визначати вік дітей. Вона усміхається, показуючи крихітні білі зубки, і щось у цьому дивне, щось таке, від чого у мене волосся стає дибки; щось є від хижака в її очах, виразі обличчя…

Я відчула, як запульсувала жила в мене на шиї, з глибини здіймався давній страх. Я знову лягла в ліжко і спробувала не слухати воду, але навіть при зачинених вікнах, нагорі будинку, звук все одно не зникав. Я відчула, як вода штовхає в стіни, просочується в тріщини між цеглою, здіймається. Я відчувала її смак, каламутний і брудний, і сирість на шкірі.

Десь у будинку мені чувся чийсь сміх, точно як твій.

1993 рік

Серпень

Джулс

Мама купила мені новий купальник, старомодний, в синьо-білу клітинку з «підтримкою». Він мав бути у стилі 1950-х років, щось таке, як носила Мерилін Монро. Товста і бліда, я зовсім не скидалася на Норму Джин, але я