Українська література » » Глибоко під водою - Пола Хокінс

Глибоко під водою - Пола Хокінс

---
Читаємо онлайн Глибоко під водою - Пола Хокінс
Таунсендові про те, як Джулс Ебботт розпізнала тіло.

Як і все решта тут, розпізнання теж було якесь дивне.

— Вона не плакала, — сказала я шефові, і він кивнув, мовляв, «ну, це нормально». — Це ненормально, — не відступалася я. — Це не був нормальний шок. Це було справді дивно.

Він засовався в кріслі. Інспектор сидів за столом у крихітному офісі в глибині відділка, і здавалося, що він для цієї кімнатки завеликий — коли встане, то вдариться головою об стелю.

— Чим дивно?

— Важко пояснити, але вона наче беззвучно розмовляє. І це не такий собі безгучний плач. Це щось дуже химерне. Ворушить губами, наче щось каже… і не просто, а до когось. Наче в неї якась розмова.

— А ви нічого не змогли почути?

— Ні.

Він глянув на свій ноутбук, потім знову на мене.

— І це все? Вам вона нічого не казала? Нічого корисного?

— Питала про браслет. Схоже, Нел носила весь час якийсь браслет, який дістався їй від матері. Чи принаймні весь час його носила, коли Джулс востаннє з нею бачилася кілька років тому.

Таунсенд кивнув, почухав зап’ястя.

— У її речах нічого такого не було, я перевіряв. На ній була каблучка — і більше жодних прикрас.

Він мовчав так довго, що я подумала: може, розмову вже скінчено? Щойно я зібралася виходити, які він раптом сказав:

— Треба спитати про це Ліну.

— Я планувала, — сказала я. — Тільки вона не дуже зацікавлена говорити зі мною.

Я розповіла йому про зустріч біля мосту.

— Опишіть ту жінку, — сказав він.

Я описала: трохи за сорок, дещо повнувата, темне волосся, у довгому червоному кардигані, незважаючи на спеку.

Таунсенд довго на мене дивився.

— Як, ні про що не говорить? — спитала я.

— Чому ж, говорить, — сказав він, дивлячись на мене як на особливо недотепну дитину. — Це Луїза Віттекер.

— І вона?..

Він насупився:

— Ви що, жодної передісторії не читали?

— Чесно кажучи, ні, — сказала я.

Мені захотілося нагадати йому, що саме він, як місцевий, і мав би надати мені необхідну передісторію подій.

Він зітхнув і застукотів по клавішах свого комп’ютера.

— Ви повинні бути в курсі цього. Вам мали надати всю інформацію, — він особливо люто вдарив по «ентеру», наче перед ним була друкарська машинка, а не дорогий iBook. — І ще вам слід почитати рукопис Нел Ебботт, — він глянув на мене і скривився. — Отой проект, над яким вона працювала? Це, гадаю, має стати вашою, так би мовити, настільною книгою. Фото й історії про Бекфорд.

— Краєзнавство?

Він різко видихнув.

— Щось ніби. В інтерпретації Нел Ебботт. Її інтерпретація вибраних подій. Її… погляд на речі. Як я казав, щось недолюблюють тут такі історії. Хай там як, а копії того, що вона написала, маємо. Одна з наших констеблів вам дасть. Спитайте Келлі Бакен — там, ближче до входу. Річ у тому, що вона поміж іншого пише і про Кейті Віттекер, яка покінчила з життям у червні. Кейті була близькою подругою Ліни Ебботт, а Луїза, її мати — колись дружила з Нел. Вони посварилися, схоже, через книжку Нел, а коли Кейті загинула…

— Луїза її звинувачувала, — сказала я. — Вона вважає, що все через Нел.

Він кивнув:

— Так і є.

— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.

— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.

Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:

— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?

Він похитав головою.

— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.

— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?

— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?

Як я і казала, охрініти можна.

Джулс

Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.

Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.

Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.

Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.

Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.

Ти стрибнула?

Ти стрибнула?

Оце слово на моїх губах здавалося неправильним. Ти б не стрибала. Ти б ніколи не стрибнула, це не по-твоєму. Ти сама мені казала. Скеля недостатньо висока, казала ти. Це лише п’ятдесят п’ять метрів від верху до води — людина може пережити падіння. Отже, казала ти, якщо ти про це, якщо ти справді про це — то тут треба діяти надійно. Передусім: стрибати вниз головою. Якщо ти серйозно, то треба не стрибати, а пірнати.

А якщо цього не планувати, сказала ти, то навіщо це взагалі робити? Не будь туристкою. Ніхто не любить туристів.

Людина може пережити

Відгуки про книгу Глибоко під водою - Пола Хокінс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: