Глибоко під водою - Пола Хокінс

Тільки от щось втримало. Певно, щось сталося.

Я раптом відчула хиже, потужне бажання насититися, так чи інакше. Я повернулася в дім і насипала собі тарілку болоньєзе, потім другу, третю. Я їла і їла, а потім, сама собі огидна, пішла нагору. Стала на коліна у ванній кімнаті, не вмикаючи світла. Звичка, яку я давно покинула, але така давня, що майже приємна; я схилилася в темряві, судини на моєму обличчі напружилися, так що ледь не лопалися, з очей потекли сльози — я очистила шлунок. Коли відчула, що більше нічого не залишилося, то встала і спустила воду, потім умилася, не дивлячись на себе у дзеркало — дивилася тільки на відображення ванни за спиною.

Я не сиділа у воді понад двадцять років. Кілька тижнів після того, як я майже потонула, мені було важко взагалі нормально митися. Коли я починала погано пахнути, мати силоміць заганяла мене під душ і тримала там.

Я заплющила очі й знову хлюпнула водою в обличчя. Я чула, як надворі пригальмовує автомобіль, і серце в мене забилося частіше, а потім знову стишилося, коли він поїхав.

— Ніхто не приходить, — сказала я вголос. — Нема чого боятися.

Ліна не повернулася, але я уявлення не мала, де її шукати в цьому містечку, водночас знайомому і чужому. Я лягла в ліжко, але не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, я бачила твоє обличчя, синє і бліде, бузкові губи, і в моїй уяві вони підіймалися над яснами і, навіть попри повний рот крові, ти усміхалася.

— Нел, перестань! — казала я вголос знову, як божевільна. — Просто перестань!

Я чекала твоєї відповіді, а чула тільки мовчання — тишу, яку порушував плюскіт води, шум будинку, який ворушився й рипів, коли повз нього бігла вода. У темряві я намацала телефон на тумбочці, зайшла в голосову пошту. «У вас немає нових повідомлень, — сказав мені електронний голос, — є сім збережених повідомлень».

Останнє прийшло минулого вівторка, менш ніж за тиждень до твоєї смерті о пів на другу ночі.

«Джуліє, це я. Я хочу, щоб ти мені передзвонила. Будь ласка, Джуліє. Це важливо. Мені потрібно, щоб ти зателефонувала мені, як тільки зможеш, добре? Я… е-е… це важливо. Добре. Бувай.»

I натискала «1», щоб повторити, знову й знову. Слухала твій голос, не саму лише хрипкуватість, слабкий, але прикрий середньоатлантичний акцент — я слухала тебе. Що ти намагалася сказати мені?

Ти залишила повідомлення посеред ночі, і я прийняла його під ранок, перевернулася в ліжку і побачила значущий білий спалах екрана телефону. Послухала перші три слова: Джуліє, це я, — і поклала трубку. Я втомилася, мені було погано, і я не хотіла чути твого голосу. Я послухала решту пізніше. Мені це не здалося дивним, і особливо цікавим теж. Ти так зазвичай і робиш: лишаєш загадкові повідомлення, щоб викликати в мене інтерес. Ти робила так упродовж багатьох років, а потім, коли телефонуєш знову, через місяць або два, я розумію, що не було ніякої кризи, ніякої таємниці, ніякої особливої події. Ти просто намагалася привернути мою увагу. Це була гра.

Чи не так?

Я прослухала повідомлення, ще і ще, і тепер, чуючи його по-справжньому, я не могла повірити, що раніше не помітила цих придихів, якийсь не по-твоєму тихий голос, нерішучість, затинання.

Тобі було страшно.

Чого ти боялася? Кого ти боялася? Людей у цьому містечку, тих, які зупиняються і дивляться, але не висловлюють співчуття, тих, які не приносять їжі, не надсилають квітів? Щось не здається, Нел, що за тобою тут журяться. Або, можливо, ти боялася своєї дивної, холодної, сердитої дочки, яка не плаче за тобою, яка стверджує, що ти вбила себе, без доказів, без причини.

Я встала й підкралася до сусідніх дверей. Я раптом відчула себе дитиною. Раніше я так робила — підкрадалася до сусідніх дверей — коли наші батьки спали тут, коли я боялася вночі, коли мені снилися страхіття після твоїх історій. Я штовхнула двері і тихо ввійшла.

У кімнаті було задушливо, тепло, і від вигляду твого незастеленого ліжка мені раптом захотілося плакати.

Я сіла скраєчку, взяла подушку — свіжа сланцево-сіра наволочка з криваво-червоним берегом — і пригорнула. Мені ясно згадалося, як ми вдвох прийшли сюди на мамин день народження. Ми приготували їй сніданок, вона була хвора, тож ми щосили намагалися не сваритися. Ці перемир’я ніколи не тривали довго: ти втомлювалася від моєї присутності, я весь час була в полі твоєї уваги. Я відходила до мами, а ти дивилася, примружившись, зневажливо і водночас ображено.

Я не розуміла тебе, але якщо ти була для мене дивною тоді, то зараз — цілком чужа. Тепер я сиджу тут у твоєму домі, посеред своїх речей, і цей будинок мені знайомий, а ти — ні. Я не знала тебе, відколи ми були підлітками, відколи тобі було сімнадцять, а мені тринадцять. Після тієї ночі, коли, як сокира, що одним махом розколює поліно, обставини роз’єднали нас, залишивши між нас борозну, широку і глибоку….

Але не минуло й шести років відтоді — і ти змахнула сокирою знову й розділила нас назавжди. Це було на поминках. Нашу маму щойно поховали, ми з тобою курили в саду пронизливо-холодної листопадової ночі. Я заніміла від горя, але ти займалася самолікуванням від самого сніданку і хотіла поговорити. Ти говорила про подорож, у яку хочеш поїхати — до Норвегії, на Прейкестолен, шестисотметрову скелю над фіордом. Я намагалася не слухати, бо я розуміла, що це за скеля, і я не хотіла чути про неї. Хтось — друг нашого батька — гукнув нам:

— Дівчатка, у вас усе нормально? — від випитого голос у нього вже трохи змінився. — Топимо свої печалі?

— Топимо, топимо… — повторила ти. Ти уже теж була п’яна. Дивилася на мене з-під напівопущених повік, і дивне світло було у твоїх очах. — Джу-улю, — сказала ти, розтягуючи моє ім’я, — ти про таке ніколи не думала?

Ти взяла мене за рукав, я відсмикнула руку.

— Про що не думала? — Я встала, мені не хотілося більше сидіти тут з тобою, я хотіла спокою.

— Про ту ніч… Ти… ні з ким про неї не говорила?

Я зробила крок від тебе, але ти схопила мене