Глибоко під водою - Пола Хокінс

Вона стояла біля плити, помішувала щось, і коли вона розвернулася й побачила мене, то аж підскочила. Але це було не так, як зазвичай хтось вас лякає, а потім ви смієтеся; страх не зійшов з її обличчя.

— Ліно, — сказала вона. — Ти як?

— Ви її бачили? — спитала я.

Вона кивнула і подивилася в підлогу.

— Вона була… на себе схожа.

— Це добре, — сказала я. — Рада чути. Мені не подобалося уявляти її…

— Ні-ні. Вона була не така. Не розбилася, — вона знову розвернулася до плити. — Ти любиш спагеті болоньєзе? — запитала вона. — Я їх готую… оце їх готую.

Я таке люблю, але мені не хотілося казати про це їй, так що я нічого не відповіла. Натомість я спитала її:

— Навіщо ви збрехали поліції?

Вона різко обернулася, ляпнувши червоним соусом з дерев’яної ложки на підлогу.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Я не брехала…

— Ні, брехали. Ви сказали їм, що ви ніколи не розмовляли з моєю матір’ю, що ви не мали з нею жодного контакту кілька років…

— Я й не мала, — її обличчя і шия стали яскраво-червоні, кутики рота її опустилися, як у клоуна, і я побачила цю її потворність, про яку казала мама.

— У мене не було жодного значущого контакту з Нел, відколи…

— Вона вам дзвонила весь час.

— Не весь час. Час від часу. І в будь-якому разі — ми не розмовляли.

— Так, вона казала мені, що ви відмовлялися говорити з нею, хоч як вона намагалася.

— Усе трохи складніше, Ліно.

— Як це «складніше»? — різко відказала я. — Як?

Вона відвела очі.

— Це ви винні, і ви це знаєте!

Вона поклала ложку і зробила кілька кроків до мене, впершись руками в боки, обличчя в неї було стурбоване, наче у вчительки, яка зараз почне розповідати, що, мовляв, розчарована твоєю поведінкою і ставленням до навчання.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — У чому моя вина?

— Вона намагалася зв’язатися з вами, вона хотіла поговорити з вами, їй ви були потрібні…

— Я не була їй потрібна. Нел ніколи не потребувала мене.

— Вона була нещасна! — сказала я. — Вам, що, зовсім насрати було?

Вона відступила назад. Витерла обличчя, ніби я плюнула на неї.

— Чому вона була нещасна? Я не… Вона ніколи не казала, що була нещасна. Ніколи не казала мені, що була нещасна.

— А якби сказала — що б ви зробили? Та ніфіга! Ви б не зробили нічого, як завжди. Так само, як, коли ваша мати померла, а ви жахливо поставилися до неї, або коли вона запросила вас сюди, коли ми переїхали, або коли вона тоді кликала вас на мій день народження, а ви навіть не відповіли! Ви просто не зважали на неї, ніби її не існує. Навіть хоч і знали, що в неї більше немає нікого, навіть хоч і…

— У неї була ти, — сказала Джулія. — І я ніколи не підозрювала, що вона була нещасна, я…

— Ну, а вона була нещасна. Навіть купатися перестала.

Джулія стояла нерухомо, повернувши голову до вікна, ніби прислухаючись до чогось.

— Що? — запитала вона, але не дивилася на мене. Наче вона дивилася на когось іншого або на своє відображення. — Що ти сказала?

— Вона перестала купатися. Усе життя я пам’ятаю, як вона збирається на затон чи на річку, щодня, це була її справа, вона була плавцем. Щодень, навіть узимку, коли все нахрін замерзало, так що ополонку треба було робити. А тут перестала. Ось так. Ось яка нещасна вона була.

Вона якийсь час нічого не говорила, просто стояла, дивилась у вікно, ніби виглядала когось.

— Чи ти знаєш… Ліно, ти не думаєш, що вона образила когось? Або що хтось її турбував, чи?..

Я похитала головою.

— Ні. Вона б мені сказала. Вона б мене попередила.

— Правда? — спитала Джулія. — Бо, знаєш, Нел… твоя мама… вона з характером була, чи не так? Я маю на увазі, вона знала, як залити людині за шкіру сала, як розлютити…

— Ні, вона такого не робила! — зірвалася я, хоча це правда, іноді вона таке робила, але тільки з поганими людьми, тільки з тими, хто не розумів її.

— Ви не знали її взагалі, ви не розуміли її. Ви просто ревнива сука — замолоду були, і зараз лишилися. Господи. Та який сенс узагалі говорити з вами?!

Я пішла з хати, хоча й була голодна. Краще здохнути з голоду, ніж сидіти з нею за столом, це була б якась зрада. Я і далі думала про маму: як вона сидить, розмовляє по телефону, а на другому кінці — тиша. Сука безсердечна. Мене вона ще тоді дратувала, я казала мамі: «Та хай вона гуляє! Може, ти б забула про неї? Вона ж, очевидно, не хоче мати нічого спільного з нами». А мама казала: «Вона моя сестра, вона моя єдина рідня». А я їй: «А я ж хто? Це я — рідня!» Вона розсміялася і сказала тоді: «Ти не рідня. Ти більше, ніж рідня. Ти — частинка мене».

Ось і немає частинки мене, а мені навіть наостанок на неї подивитися не дали! Мені не дали взяти її за руку, поцілувати її на прощання чи сказати: пробач, мамо.

Джулс

Я за нею не пішла. Та насправді мені й не хотілося доганяти Ліну. Я не знаю, чого я хотіла. Так що я просто стояла там, на ґанку, терла долонями передпліччя, а мої очі поступово звикали до сутінків, які густішали.

Я знала, чого я не хочу: я не хотіла сперечатися з нею, не хотіла більше нічого чути. Моя провина? Як це може бути моя провина? Якщо тобі було недобре, ти ніколи мені не казала. Якби ти сказала це мені, я послухала б. У моїй голові ти сміялася. Добре, але якби ти сказала мені, що перестала купатися, Нел, то я знала б: щось негаразд. Плавання було важливе для твого душевного здоров’я, ти мені казала; без нього