Глибоко під водою - Пола Хокінс
Вона знизала плечима.
— Що тут зробиш? — Вона поставила швабру в відро і прихилила до стіни. — Чи зробити вам каву, тату? — так вона тепер називала його. Спочатку йому було дивно, але тепер уже подобалося; йому було тепло від прихильності в її голосі, коли вона вимовляла це слово. Він сказав, що взяв би кави в термосі, пояснюючи, що хоче прогулятися над річкою.
— Ви ж не будете десь поруч із затоном, правда? Тільки я думаю…
Він похитав головою.
— Ні. Звичайно, ні, — він трохи помовчав. — Як там у Шона йде ця справа?
Вона знизала плечима.
— Ви ж знаєте.
Він нічого не каже.
Шон і Гелен жили в будинку, де колись Патрік мешкав зі своєю дружиною. Коли вона померла, то Патрік і Шон жили там удвох. Набагато пізніше, коли Шон одружився, вони перебудували старий сарай у сусідньому дворі, і Патрік переїхав. Шон був проти, казав, що це вони з Гелен мали переїхати, але Патрік і чути про це не хотів. Він хотів, щоб вони жили там, йому подобалося відчуття тяглості, відчуття, що вони троє — це така собі маленька громада, частина міста, хоч і окрема.
Доїхавши до котеджу, Патрік одразу побачив, що хтось там побував. Штори були запнуті, і вхідні двері — злегка прочинені. Всередині він знайшов незастелене ліжко. На підлозі стояли келихи зі слідами вина, а в унітазі плавав презерватив. Були недопалки в попільничці, від самокруток. Він взяв одну і понюхав, очікуючи запаху марихуани, але відчувався тільки холодний попіл. Були й інші речі теж — якийсь одяг та різний мотлох — непарна синя шкарпетка, разок намиста. Він покидав усе в поліетиленовий пакет. Зняв постіль з ліжка, помив посуд у раковині, кинув недопалки в смітник і ретельно замкнув за собою двері. Відніс усе до машини, кинув простирадла на заднє сидіння, сміття в багажник, а мотлох — у бардачок.
Він замкнув машину, підійшов до краю річки, закурив по дорозі. Нога боліла, у грудях млоїло, коли затягувався, коли гарячий дим бив у горло. Він закашлявся, уявляючи, що відчуває, як ядучий дим дере втомлені й почорнілі легені. Раптом йому стало дуже сумно. Цей настрій охоплював його час від часу, а зараз накрив його з такою силою, що чоловік зловив себе на бажанні скінчити все. Все це. Він подивився на воду і принюхався. Він ніколи не буде одним з тих, хто піддався жаданню зануритися, відійти від усього, — але він був досить чесний, аби визнати, що навіть сам іноді відчуває спокусу забуття.
Коли він повернувся додому, був уже пізній ранок, сонце стояло високо. Патрік помітив рябу приблудну кішку, яку годувала Гелен; кішка ліниво йшла двором, прямуючи до розмаринового куща на клумбі під вікном кухні. Патрік помітив, що спина тварини дещо прогинається, живіт роздувся. Вагітна. Щось із цим треба буде робити.
Вівторок, 13 серпня
Ерін
Мої сусіди-ушльопки в тій паршивій квартирці, що я винаймаю в Ньюкаслі, влаштували термоядерну суперечку о четвертій ранку, тож я вирішила встати й пробігтися. Я уже повністю вдяглася, зібралася, аж тут подумала: а чого бігати тут, коли можна бігати там? Тож я поїхала до Бекфорда, поставила машину біля церкви й подалася на стежку над річкою.
Спочатку було важко йти. Після затону треба піднятися на той пагорб, а потім вниз по схилу на другий бік, а тоді місцевість стає набагато рівнішою, вже виходить не пробіжка, а просто мрія. Доки сонце не вийде, тут прохолодно, спокійно, красиво й немає велосипедистів, не те, що у мене в Лондоні понад Ріджентс-каналом, де тільки й робиш, що ухиляєшся від велосипедів і туристів.
Через кілька миль вгору над річкою долина розширюється, перед очима лагідно розгортається зелений схил пагорба по той бік, поцяткований вівцями. Я бігла рівною, всіяною галькою землею, майже голою — тільки де-не-де видніли плями шорсткої трави і всюдисущого дроку. Я бігла швидко, опустивши голову, аж тут десь за милю побачила маленький будиночок трохи на віддалі від річки, біля березового гайка.
Я сповільнилася, бігла легким підтюпцем, щоб віддихатися, прямуючи до будівлі: хотіла подивитися. То було відлюдне місце, здавалося б, і безлюдне, але не покинуте. Були штори, частково опущені на чистих вікнах. Я зазирнула всередину, побачила крихітну вітальню, де стояли два зелені крісла й між ними столик. Я спробувала відчинити двері, але вони були замкнені, тож я сіла на ґанку в тіні і ковтнула води з пляшки. Сіла, витягши ноги, розім’яла кісточки, почекала, доки віддихаюся і сповільниться пульс. На одвірку виднів напис: «Тут була божевільна Енні» — і поряд хтось намалював череп.
Ворони сварилися на деревах позад мене, але крім цього і вряди-годи овечого бекання в долині стояла непорушна тиша. Я сприймаю себе як всуціль міську, але це химерне місце вразило мене.
Інспектор Таунсенд призначив нараду одразу після дев’ятої. Нас було небагато — двоє у формі, які допомагали ходити по хатах, порівняно молода констебль Келлі, науковий співробітник (Волохатий) і я. Таунсенд побував у коронера на розтині — він дав нам повну інформацію, загалом очікувану. Нел померла через травми, отримані під час падіння. Води в легенях не було — вона не потонула, вона вже померла на той час, коли потрапила у воду. У неї не було жодних пошкоджень, які не можуть бути пояснені падінням — жодних несподіваних подряпин чи ударів, що могли б навести на думку, що до смерті причетний ще хтось. Жінка також мала чималу кількість алкоголю в крові — приблизно три-чотири склянки.
Келлі дала повний звіт з опитування свідків — не так, щоб особливо багатий. Ми знаємо, що Нел трохи побувала в пабі в неділю ввечері, і що вона вийшла звідти близько сьомої вечора. Знаємо, що вона була у Млині до принаймні десятої тридцяти — того часу, коли Ліна пішла спати. Ніхто не казав, що бачив її після цього. Ніхто не сповістив, що знає про будь-які її сварки останнім часом, хоча загалом визнають, що її недолюблювали. Місцевим жителям не подобалася її поведінка, не подобалося, що приїжджа оселилася в їхньому містечку й пнеться розповідати їхню історію. З якого це дива?
Волохатий перевірив електронну пошту Нел — вона створила обліковий запис, присвячений своєму проекту, і закликала людей надсилати їй історії. Здебільшого туди надходила тільки лайка.
— Хоча я не сказав би, що це набагато гірше,
