Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата
- Нік, послухай... Я не можу жити тут два роки, - все не заспокоювалася, доки Нік тягнув мене за собою. Він вивів мене з кабінету і повів коридором. Пройшовши кілька метрів, він відчинив двері праворуч і завів мене до темної кімнати. Оскільки у дворі були ліхтарі і світло пробиралося крізь вікно до спальні, мені вдалося розглянути контури ліжка та інших меблів.
Невже він справді збирається тримати мене у себе два роки?!
До цього моменту я просто не вірила в це, бо… Не розуміла, навіщо?
Чому саме таке покарання?
Навіщо йому все це?
Міг уже точно вбити, раз настільки злий або у в'язницю мене посадити на два роки... Щоб вже точно змусити мене пережити те, що й він!
Але силою тримати у себе... Розуміючи що я чинитиму опір, не погоджуся і доставлю йому масу неприємностей! Адже так і буде! Мене не влаштовує життя в ув'язненні! Я не погоджуся на це!
Мені потрібно було терміново поговорити з мамою, щоб дізнатися про події десятирічної давності і тим самим зрозуміти, чим завинив перед моїми батьками Нік, що вони так вчинили з ним. А також зрозуміти, чи можу я розповісти йому правду про те, хто написав ту заяву, і при цьому сподіватися, що моя мама залишиться живою!
Мені дуже сильно не хотілося прожити два роки в ув'язненні, з чужою виною на плечах, але поки я не могла здати маму, оскільки не знала всієї ситуації і переживала за її здоров'я.
- Це твоя спальня, - сухо сказав Нік, поки я розглядала свою в'язницю.
- Нік, ну ти ж не серйозно зараз..., - Не повірила я, глянувши на нього жалісним поглядом.
- Чому ж... Я цілком серйозний! - кинув він якось похмуро. – Спочатку посидиш у цій кімнаті, потім зможеш і по будинку гуляти. А якщо будеш слухняною, раз на тиждень я випускатиму тебе на вулицю, - раптом каже він.
- Нік… Я не домашня тваринка і не рослина… Ти вирвав мене з активного, звичного мені життя і хочеш, щоб я спокійно жила в ув'язненні?
- Свого часу я бував і в гіршій ситуації через тебе... І повір, мені теж було не солодко. За все треба платити, Таро! – кинув він безпристрасно.
- Добре… Я згодна з тобою. Але я не можу залишити своє життя і перебувати в цьому будинку. У мене хвора мама, операція на носі і дві роботи... У мене є зобов'язання... - спробувала достукатися до нього.
- До біса твої зобов'язання, Таро! - Рик. – Десять років тому я теж мав життя, зобов'язання, маму…
- Я не заперечую того, що винна перед тобою, але... Нік, придумай інше покарання! Ну, хочеш, я працюватиму на тебе безоплатно два роки? Я можу прибирати, готувати тобі… Щодня. Тільки у певний час і приїжджати… Не жити з тобою!
Нік посміхнувся і заперечливо похитав головою.
- Мені не потрібна прислуга... Хоча... Якщо хочеш, можеш робити все це і тут. Але тільки залишаючись у моїй оселі. Виїжджати ти не зможеш, Таро!
- Нік, ну, будь ласка... Моя мама помре. Ти ж не чудовисько…
- Чудовисько, Тара... Чудовисько. Ти навіть не уявляєш яке…, - кидає, після чого береться за ручку дверей, із намірами закрити її перед моїм носом.
- Нік, ні! - Прокричала я злякано, чіпляючись за двері. Він легко вириває її з моїх рук. - Дай мені бодай з мамою поговорити! Один дзвінок… Нік! – прошу, згадавши, що свою сумочку з телефоном, я забула в машині Микити. Коли він був таким злим і грубо витягував мене зі свого автомобіля, мені було якось не до сумочки.
Він зачиняє перед моїм носом двері і закриває їх на замок.
- Нік! - кричу та тарабаню у двері. - Не будь мерзотником! Відчини двері і випусти мене! Ти чуєш! - не вгамовувала стукаючи у двері, але у відповідь так нічого і не послідкувало. - Нік?! Ніііік!!! Будь ти проклятий! Сволота! Ненавиджу тебе, покидьку! - Зриваюся на крик, але користі від цього немає. Мені ніхто так і не відкрив.
Ще деякий час я простояла біля дверей, а потім пройшла до ліжка і втомлено впала на нього. Сил уже зовсім не залишалося. Часу було далеко за північ, а я після дня на ногах у ресторані, втомилася моторошно… Тому щойно моя голова торкнулася подушки, я відразу провалилася в міцний сон.
А прокинулася я, далеко за південь від гострого відчуття сторонньої людини поряд.
Розплющивши очі я побачила поряд із собою Микиту. Чоловік сидів у кріслі, дивився на мене дивним поглядом, прокручуючи в руці мобільний телефон.
- Нік?.. – кидаю розгублено, піднімаючись у ліжку та потираючи руками сонні очі.
Чоловік кидає мобільний телефон поруч зі мною на ліжко і каже:
- Дзвони своїй мамі! У тебе п'ять хвилин!
Я беру в руки телефон, і тремтячими руками набираю номер, який знала на пам’ять.
