Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата

Ми їдемо за місто, розумію це через деякий час, коли ми проїжджаємо значну частину шляху і опиняємося на трасі, що веде до закритого котеджного містечка, будинок в якому могли дозволити собі лише найбагатші люди.

На в'їзді в містечко знаходилася озброєна охорона, дороги були ідеально-рівними, узбіччям висаджені квіти та дерева… Таке собі миле містечко, яке зазвичай купували забезпечені люди для своєї родини. Тут їздило мало машин, і було настільки все шикарно, красиво та ідеально, що було важко не захоплюватися.

Я ніколи не була в цьому містечку... І навіть близько не знаходилася поряд з ним... Але чула про те, що воно існує і розширюється.

Ми проїжджаємо повз охорону і їдемо ще кілька хвилин, зробивши кілька поворотів і повиляв між рядом шикарних будинків, а потім нарешті під'їхали до дзеркальної, двоповерхової будівлі, обгородженою високою бетонною огорожею.

Масивні ковані ворота тут же роз'їхалися перед нами, впускаючи нас у просторе подвір'я, викладене дрібною бруківкою.

Усю дорогу я мовчала, бо була схвильована і мені було страшно... Але коли ми опинилися в цьому закритому дворі, який охоронявся кількома чоловіками зі зброєю, я не витримала і запитала:

- Куди ти мене привіз?

- Це мій дім.

Його дім?

Серйозно?

Але як він міг його купити?

Звідки він має такі гроші?

Звичайно, я не могла в нього про це запитати, бо я їхала до нього не з дружнім візитом, а як на страту… Говорити  з ним люб’язно чи вести милі бесіди, було безглуздо… Тим більше, коли він такий злий і неадекватний.

- Навіщо? Навіщо ти мене сюди привіз, Ніку? - не розуміла.

- Хочу тобі дещо показати... І послухати твої пояснення. Якщо мене задовольнить твоя відповідь, я тебе відпущу, якщо ні – ти будеш мені винна два роки або… Я просто тебе прикінчу! - погрожує. Попереджає, що не зазнає непослуху. І я замовкаю, бо не розумію, що він хоче показати мені.

Ми під'їжджаємо до парадного входу та залишаємо машину. Микита хапає мене за передпліччя і зовсім не лагідно тягне за собою. Поки я йду слідом за ним то, кілька разів спотикаюся і мало не падаю, тому що він дуже поспішав, і я не встигала, як слід зреагувати. Будинок був для мене незнайомим, а тут виявилося дуже багато пухнастих килимів, різних антикварних статуеток та квітів, які як на зло постійно виникали у мене на шляху.

Нік міцно тримає мене за передпліччя і піднімається разом зі мною на другий поверх, далі ми проходимо коридором і заходимо в останні двері. Я опиняюся в просторому кабінеті, в якому не тільки було видно стиль Ніка (такий же грубий і похмурий), а й пахло ним… Настільки сильно пахло, що паморочилося в голові.

Микита веде мене до величезного чорного дивана і садить у нього, після чого підходить до масивного столу з червоного дерева і, відкривши верхню шухляду, витягує звідти папку.

З цією папкою він повертається до мене і недбало кидає її на мої коліна.

- Подивися! - наказує, після чого відходить убік, до бару з алкогольними напоями. Плюхнувши собі в склянку якоїсь коричневої рідини з однієї кришталевої пляшки, він випиває її залпом. А потім повертається до мене обличчям, підпирає стіл сідницями і, схрестивши руки на грудях, упирає в мене свій потемнілий від злості погляд.

- Що це? - запитала розгублено.

- Відкрий папку та подивися!!! – кидає він зневажливо.

І я відкриваю папку.

Бачу там гарно-потертий аркуш паперу, на якому щось написано моїм почерком… Але це не та заява, яку я писала десять років тому, після побиття Кості.

- Що це таке? Це писала не я… Нік, клянусь! – одразу починаю виправдовуватися, з благанням подивившись на Микиту.

- Читай! - гарчить він, і я знову опускаю погляд на листок.

Те, що там написано шокує мене, і це стає очевидно, по моєму зовнішньому вигляді… Поки я читаю, мені не вдається приховати свого здивування та обурення.

Тут були написані мої свідчення про те, що нібито Микита намагався мене зґвалтувати десять років тому.

- Читай у голос! - наказує чоловік, і я починаю з того, де зупинилася.

- «Микита прив'язав мене до ліжка і розірвав на мені одяг, після чого вдарив мене по обличчю і наказав мовчати…», - прочитала я в голос перші рядки і затихла, судорожно проковтнувши ком у горлі.

Я не писала цього, але… Знала хто написав.

Мені було відомо, що моя мама могла ідеально підробляти будь-які почерки, в тому числі і мій… Тому що в дитинстві вона не раз допомагала мені з уроками.

І зараз, усвідомлення цього, мене шокувало настільки сильно, що на мить я навіть втратила мову.

Чому?

Навіщо вона це зробила?