Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата
Далі йдуть довгі гудки, але виклик так ніхто й не приймає.
Я пробую ще, і ще раз, сподіваючись, що ось-ось і мама візьме трубку. Але вона не відповідала і це мене дуже схвилювало.
- Вона не відповідає, - шепнула я, тремтячим голосом.
Те, що мама могла розхвилюватися через мою відсутність і їй могло стати погано, це було виключено, тому що зазвичай я поверталася додому, коли вона вже спала, і часто йшла, коли вона ще не прокинулася... Тому одного дня для неї мало, щоб зрозуміти, що я зникла і в мене біда.
- Значить не доля! - кидає Нік байдуже, простягаючи руку, щоб забрати телефон.
- Стривай! Я подзвоню до сусідки… Будь ласка! Вона наглядає за моєю мамою, коли мене немає вдома.., - говорю швидко і Нік стримано, позитивно киває.
Я швидко набираю номер сусідки. Його я теж знала на пам’ять, тому що мій мобільний телефон старенький і часто розряджався в самий не підходящий момент. Я вивчила на пам’ять всі важливі мені номери телефонів, щоб у разі потреби я могла зателефонувати куди треба зі стаціонарного телефону.
Через два гудки, сусідка приймає виклик, і я швидко говорю:
- Ольга Павлівно, вітаю... Це Тара...
- Тарочко, дитинко... Ти де зникла? Я тобі вже разів сто дзвонила...
- Дзвонили? Чому? Щось із мамою? – спитала схвильовано.
- Твоя мама знову напилась і творила тут чортзна-що, - раптом каже жінка і моє серце пропускає удар.
- Але... Як же так? - не розуміла, ледве стримуючи сльози. – Цього не може бути… Вона не могла… Вона не мала грошей на спиртне і…
- Я бачила її на власні очі. Мені дуже шкода, Тарочко… Але твоя мама справді була дуже п'яною. Вона поводилася буйно, потім їй стало погано. Сусід знизу викликав швидку… Приїжджай швидше, поки лікарі ще у твоєї мами. Вони питали про тебе, але я не могла додзвонитися…
- О Боже..., - прошепотіла, схоплюючись з ліжка. - Я скоро буду, - обіцяю, забувши про те, де перебуваю і в якому зараз становищі.
Вибивши виклик, я відразу помчала до дверей, але коли схопилася за ручку, зрозуміла, що вона замкнена.
Тоді я згадала про Ніку і про те, що відбувається. Повільно обернувшись, я зустрілася поглядом з Микитою. Моє дихання було важким, а руки тремтіли.
- Далеко зібралася? - кинув він недбало, продовжуючи спокійно спостерігати за мною.
- Микит, мамі погано... Мені треба до неї, - шепочу, вже знаючи, що він не відпустить. Тому що йому все одно. Він мені це вже казав.
Він заперечливо похитав головою.
- І що? Я ж мерзотник, сволота, покидьок, чудовисько…, - повторює він слова, сказані мною вчора. - Не псуватиму картинку.
- Нік…, - кинула на видиху. Мене почала охоплювати паніка. Я не знала, як вийти з цієї ситуації правильно… Але мені потрібна була свобода і до мами. Будь-якою ціною. Тому я вирішила сказати йому правду… Частково. – Добре… Я не хотіла тобі цього вчора говорити, бо для початку сподівалася розібратися у всьому особисто, але… То заяву писала не я! – говорю правду, але Нік навіть бровою не повів. – Послухай… Я знаю, що це звучить як марення… Але це так. Почерк у заяві мій, але писала його не я! – повторюю.
- Зовсім за дурня мене тримаєш? – не вірить він. - Думаєш, я не був готовий до того, що ти знову пасуватимеш?
- Нік, я серйозно…
Він посміхається і піднімається на ноги з явним наміром піти. Я одразу перегороджую йому шлях собою. Знаю, якщо він зараз піде, я не зможу звідси вибратися і не поїду до мами. Тоді я просто збожеволію від хвилювання.
- Нік, прошу тебе, повір мені, - шепочу, але він не хоче навіть слухати мене. Рухається далі, напролом. Я мимоволі хапаю його за біцепси, намертво вчепившись своїми пальцями в рукави його чорної сорочки. Нік завмирає та дивиться на мене темним поглядом.
Хтось інший, дивлячись на нас збоку, подумав би, що я вже зовсім ненормальна... Дориватися до такого, як Микита. Він був вищий за мене на цілу голову і втричі більше за габаритами, але я все одно вперто стояла на своєму, сподіваючись, що він мене почує. Якби Нік захотів то, легко б відкинув мене убік і пішов далі. Тільки ось він не робив цього, а просто стояв на місці, ніби вкопаний і дивився так, що на моїй шкірі виступали мурашки.
- Нік… Я клянуся тобі… Та заява була написана не моєю рукою, – продовжую.
- Ми вже говорили про твої клятви, Таро, - відповідає він хрипко. - Я тобі більше не вірю! Ти звідси не вийдеш! - Відрізає, знову роблячи крок уперед, причому разом зі мною.
- Нік… Моя мама може померти… Я люблю її і переживаю за неї… Будь ласка, дозволь мені поїхати до неї сьогодні… Я тебе благаю, Нік!
- Значить, погано благаєш, Таро... Мене якось зовсім не торкає, - каже він байдуже.
- Та що мені тебе на колінах благати?! – кидаю сердито, не стримуючи сліз від розпачу.
- Гм... Спробуй, - раптом каже і я завмираю, подивившись на його безпристрасне обличчя.
- Ти зараз серйозно? Якщо я опущуся перед тобою навколішки, ти мене відпустиш до неї? - уточнила, хоча була в шоці після його слів.
