Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата

Я повинна.

Я можу.

Це не велика ціна, за життя мами... Нехай іноді, вона й не заслуговує на такі ось мої жертви і переживання.

- Гаразд…. Якщо тобі це потрібно, - почала я, від хвилювання облизавши язиком губи. Нік простежив за моєю дією потемнілим поглядом, як хижак, але так нічого і не сказав.

На що я сподівалася? Що він розсміється і скаже не потрібно, що все це жарт?

Маячня!

Ніку на радість мої приниження та біль…

Повільно відпустивши його руки і цим розірвавши наш зоровий контакт, я ганебно опускаю погляд у підлогу і починаю повільно осідати вниз. Але варто мені почати робити це, як права рука чоловіка різко тягнеться в мій бік, і він несподівано хапає мене за волосся на потилиці. Згрібає їх у кулак і тягне назад нагору, а потім на себе, притискаючи мене до свого потужного тіла.

Його щетиниста борода притискається до моєї щоки, коле мою ніжну шкіру. Гаряче дихання опалює вигин шиї та плеча. А його губи... Я відчуваю їх біля вуха.

Нік притискає мене до себе досить болісно… Утримує за волосся, змушуючи балансувати на пальчиках ніг. Його дихання важке, а тіло ніби камінь… Він напружений і злий. Це я відчула одразу.

Я повинна була злякатися його дій та поведінки, але не змогла оскільки він був надто близько, торкався до мене, дихав мною… Викликаючи на моїй шкірі мурашки та справжню агонію в тілі.

Чому я так на нього реагую?

- На коліна переді мною встанеш за інших обставин, потім... Коли будеш смоктати мій член, - хрипить мені на вухо, але я ледве розрізняю його слова. Так сильно вплинула його присутність і вчинок. – А зараз, я зроблю тобі невелику ласку… Це буде лише один раз, бо не люблю колись скиглять баби, – додає, після чого відпускає мене і знову прямує до дверей. Мені ледве вдається утримати рівновагу після того, як він мене відпускає. Я розгублено проводжу його поглядом, бо нічого не зрозуміла з його слів. Коли чоловік уже був у коридорі, на мить він затримався, кинув на мене швидкий погляд, і сказав: - Ти маєш п'ять хвилин на збори... Якщо через п'ять хвилин тебе не буде внизу, ми нікуди не поїдемо!

Після цих його слів мене ніби струмом пробиває, і я повертаюся в реальність.

До мене нарешті доходить що зараз робить для мене Нік і це настільки сильно шокує мене, що більше я не думаю ні про що… І навіть про те, що він мені сказала нещодавно на рахунок свого члена…

Нік йде, а я готова була бігти за ним слідом прямо в ту ж мить. Але оскільки після сну мені дуже хотілося сходити в туалет, я все ж таки вирішую для початку справити потребу і вмитися.

Коли справа була зроблена, я покидаю кімнату і мчу на перший поверх.

Нік чекав мене в холі, нетерпляче поглядаючи на годинник.

- Я вже тут… Біжу! – кидаю, наближаючись до чоловіка. Він знову дивиться на мене,  своїм дивним поглядом, продовжуючи залишатися на своєму колишньому місці, а я не стримую емоцій і на знак подяки, обіймаю його за шию, після чого шепочу:

-  Дякую…

Тіло Ніка відразу напружується під моїми руками, але він не відштовхує мене, а терпляче чекає, поки я сама його відпущу і відійду на крок. Після чого він одразу прямує до виходу, кинувши на ходу:

- Поїхали вже!

Я йду за ним слідом, замислюючись над його реакцією на мене.

Здається, черстве серце Ніка, не таке вже й черстве.

Він сердиться, висловлює своє невдоволення і часом ображає мене словесно, але його вчинки говорять зовсім про інше. Він не дозволив мені принизитися перед ним, незважаючи на те, що ненавидить і що вважає мене винною у смерті своєї мами, а також втрати двох років життя, які він провів у СІЗО, нібито через мене.

А ще він погодився відвести мене до моєї мами… Хоча ненавидить моїх батьків, що не приховував із першої секунди нашої зустрічі.

І я не дурна, розумію, що це його поблажливість не просто поблажка…

Можливо, у нього досі залишилися до мене «дружні» почуття, які не дозволяють йому завдати мені шкоди. Ну, принаймні, я сподівалася, що це так…

  Нехай він і робить все це таким грубим, неординарним способом, але все ж я йому була вдячна за його милість і вже не так сильно боялася його.

Якби я сьогодні не поїхала до мами… То, дійсно б збожеволіла від хвилювання.

За кілька хвилин ми вже сидимо в його машині і їдемо назад до міста. Ми не розмовляємо, мовчимо, і коли мій шлунок починає бурчати з голоду, Нік, звичайно, це чудово чує. Тому дорогою ми заїжджаємо до придорожнього кафе, де Нік замовляє мені бургер, картоплю фрі та колу.

Він не питає у мене, хочу я їсти чи ні, а просто зупиняється біля кафе, робить замовлення та вручає мені їжу.

- Їж! - кидає коротко, знову рухаючись у дорогу.

Я не поспішаю виконувати його прохання… Або точніше наказ, оскільки від хвилювання шматок у горло не ліз. Я постійно думала про маму. Як вона? Що з нею? І чи все в неї гаразд?

Ніка, звичайно, це не влаштувало, і він наполяг на своєму (у своїй звичайній манері).