Твоє хворе кохання - Крістіна Жиглата
- Що ти принишкла? Читай далі! Далі цікавіше! – гарчить Нік, вириваючи мене із шокового стану. Я піднімаю на нього розгублений погляд, але сказати нічого так і не можу. - Читай, Таро! – кричить він на мене, і я здригаюся.
- Не можу…, - шепочу. – Я… Я… Але… О Боже… Пробач, Ніку, - залепетала невиразно.
- І що тепер скажеш, що ти забула про це? Не ти писала? - тисне він на мене, і я не стримую сліз. Я не можу видати маму, бо… Він взагалі не стане з нею церемонитися. Покарає. А може, навіть і вб'є. Як мені жити потім із цим? - Це твій почерк, Таро?! - гарчить він, наближаючись і нависаючи наді мною. Я вся стиснулася в грудочку, але так і не наважилася підняти на нього погляд. Мені здавалося, що він мене зараз ударить... Адже він був настільки злий, що ледве контролював себе. А після того, що я збиралася сказати, у нього може взагалі зірвати дах.
- М-мій ..., - прошепотіла на видиху.
- А як же заперечення? Виправдання? Все брехня, так?! Забула чи думала, що в мене немає доказів, твого вчинку? - кидає він зневажливо. - Скажи, що з написаного там правда... Може я бив тебе хоч раз? Прив'язував до ліжка? Ґвалтував? – перераховує він, і я заперечливо хитаю головою.
- Н-ні…
- Тоді якого хріна ти це написала? Заважав тобі? Роздратував? Лякав? Навіщо? – кричить, і я здригаюся, схлипуючи. – Я блядь тебе кохав, а ти… Ти просто знищила мене! І чому? Бо для тебе це гра? Бо тобі було на мене начхати? – каже останні слова та замовкає.
- Пробач мені, Нік… Мене і мою сім'ю…, - шепочу, і він посміхається.
- Вибачити тебе? Моя мати померла через тебе, розумієш! Ти вбила її своїми вчинками та брехнею! – гарчить.
- Мені дуже шкода... Я не знала... Не хотіла... Ти ж знаєш, як я любила твою маму, Нік... Я б ніколи не завдала б їй шкоди...
- Але ти це зробила, Таро… Тому що ти була надто розпещеною сукою, яку ніщо не хвилювало крім свого блага…
- Це не так, Ніку... Ти ж знаєш..., - спробувала я виправдатися, але він мене вже не чув.
- Вбити б тебе..., - гарчить і, схопивши мене за передпліччя гарненько струшує. Папка випадає з рук на підлогу. Я скрикую від переляку, заплющуюсь і навіть не дихаю. А потім усе довкола ніби завмирає… Кілька секунд нічого не відбувається. Нік замовкає і нічого не каже. Чути тільки його важке дихання та моє шалене серцебиття. Він не б'є мене і більше не давить у своїх руках… Просто дивиться. Я не бачу Ніка, бо боюся розплющувати очі, але відчуваю його важкий погляд на собі. Він дивиться так, що я починаю тремтіти в його руках.
- Так, убий... Якщо тобі від цього стане легше, - шепочу через кілька секунд. Не витримую його шаленої енергетики та присутності, яка так і душила.
Я несміливо розплющую очі і дивлюся на обличчя чоловіка перед собою… Злий, небезпечний і наче інший, але все одно рідний… Рідні очі. Риси обличчя. Погляд.
Десять років він був для мене дорогою людиною, другом, братом, захистом та опорою.
Невже ми назавжди втратили це?
Навіщо мої батьки вбили нашу дружбу?
Навіщо вони так знущалися з Ніка?
Навіщо його зрадили?
Що він їм зробив? Що?
Я не розуміла їх, засуджувала і була зла на них… І якщо чесно, мені навіть хотілося сказати Ніку правду, щоб мама сама пояснювала свій вчинок і відповідала за скоєне… Але я знала, що вона може не пережити такого сильно стресу… А якщо Нік нападе на неї так як на мене зараз... Якщо він не стримається з нею, і вб'є?
Ні, поки мама не пояснить мені чому написала цю заяву від моєї особи і що взагалі сталося десять років тому, я мовчатиму. А поки що... Поки я приймала плоди своєї так званої зради.
І, якщо чесно, я розуміла Ніка.
Його мама була справді гарною жінкою… Вона дбала про мене навіть краще ніж рідна мати, і мені було боляче знати, що вона померла через помилкові свідчення, які вигадала моя сім'я!
- У тому й річ, блядь... Що легше не стане! - гарчить Нік, на мої слова. - Навіть якщо задушу тебе зараз своїми руками, - додає і відштовхує від себе. - Занадто легко і швидко, - хрипить, відходячи вбік і нервово провівши рукою по волоссю.
- Нік… Мені справді дуже шкода… Я винна, знаю і це неможливо пробачити…
- Я і не пробачу, Таро!
- Відпусти мене додому… Я не знаю, чим відшкодувати тобі все скоєне, але…
- Ні! Я тебе не відпущу! Два роки... Забула? Ти винна мені два роки свого життя! – кидає сердито. – З цього дня ти житимеш тут.
- Але…
– І це не обговорюється! - Обриває, схопивши мене за руку і знову потягнувши за собою.
