Порт у тумані - Жорж Сіменон

— Що саме? — запитав комісар.

— Шлюпку.

— Яку шлюпку?

— Ту саму, що ми на неї наскочили якраз поміж пірсами. Шлюпка належить парусникові, який ішов попереду нас. Назва написана на кормі: «Сен-Мішель».

— Вона могла відірватися, — втрутився Делькур, знизуючи плечима. — Таке буває.

— Не відірвалась. З тієї простої причини, що в таку погоду, як оце зараз, шлюпка мала бути не на буксирі, а на палубі.

Всі люди, що стояли на вахті навколо шлюзу, як і раніше, ловили кожне слово.

— Завтра буде видно. Хай шлюпка лишається тут.

Повернувшись до Мегре, Делькур пробурмотів з робленою усмішкою:

— От бачите, яке це дивне ремесло. Завжди щось трапляється.

Та комісар не всміхнувся, ні. Навпаки, дуже серйозно промовив:

— Слухайте, коли ви не побачите мене завтра вранці о сьомій годині, або ні — о восьмій, зателефонуйте в Кан до прокуратури.

— То що ж це?..

— На добраніч! А шлюпка хай побуде тут.

Немов зумисне хотів збити їх з пантелику, він пішов вздовж пірса, заклавши руки в кишені, піднявши комір пальта. Море шуміло і попереду й обабіч нього. Густо насичене йодом повітря розпирало груди.

Майже в кінці пірса Мегре раптом нахилився й підібрав якусь річ.

Лише на світанку повернувся Мегре до готелю «Всесвіт»; він ішов повільно, пальто його обважніло від вогкості, а в горлі пересохло, бо всю ніч комісар палив люльку за люлькою. В готелі не було нікого. Лише на кухні він побачив хазяїна, що заходився розпалювати піч.

— Ви так і пробули надворі цілу ніч?

— Ага. Чи не подасте ви мені каву просто до номера, і якомога швидше? І ще — я б дуже хотів прийняти ванну.

— Тоді треба розпалити вогонь і нагріти куб.

— Не варто турбуватися.

Ранок був сіренький, туман весь час тримався, правда, тепер уже легкий, світлий. Комісарові різало повіки, в голові гуло, як у казані; чекаючи кави в своєму номері, він зручно вмостився перед відкритим вікном.

Дивна видалася ніч. Жодного помітного успіху він так і не домігся. Можна говорити хіба що про деякі знахідки. Але картина драми потроху вияснювалась. Безліч деталей, штрихів додалися до того, що він уже знав.

Прихід «Сен-Мішеля». Поведінка Ланнека. Чи можна сказати, що вона була двозначна? Аж ніяк. Та водночас Ланнекові іноді бракувало ясності. Проте й Делькурові часом бракувало ясності. Як і всім, скільки їх було в порту!

Наприклад, поведінка Луї-Здоровила прямо-таки викликала підозру. Він не пішов на шхуні до Кана, а подався ночувати на покинуту драгу. Мегре мав певність, що Луї отаборився там не сам.

А трохи згодом комісар дізнався, що на підході до порту «Сен-Мішель» загубив свою шлюпку. В кінці пірса він знайшов просто на помості річ, що її найменше можна було сподіватися знайти в такому місці, — золоту авторучку.

Пірс дощаний і стоїть на палях. У самому кінці, біля сигнального вогню, залізні східці ведуть у море. Саме тут, неподалік, знайшли шлюпку.

Інакше кажучи, на підході до порту «Сен-Мішель» мав на борту пасажира, який не хотів, щоб його помітили в Уїстреамі. Він мав висадитися з шлюпки, а потім кинути її на ласку хвиль. Коли той чоловік уже дістався верху залізних східців і низько нахилився, щоб видряпатися на пірс, золота авторучка вислизнула йому з кишені.

Потім невідомий дістався до драги, де незабаром до нього приєднався Луї.

Висновок: якийсь невідомий переховується в Уїстреамі. Він приїхав сюди не на прогулянку. Отже, має якусь певну мету. І він належить до такого товариства, де користуються золотими авторучками!

Це не моряк! І не якийсь волоцюга! Розкішна авторучка дозволяє припускати, що він був добре одягнений. Це має бути справжній пан, як кажуть селяни.

А взимку в Уїстреамі такий пан не міг би лишитися непоміченим. Отже, протягом дня він не може вийти з драги. Але вночі може взятися до діла, заради якого дістався сюди.

Засмучений цими думками, Мегре вирішив зайнятися спостереженням. Робота хіба що для молодого інспектора: стояти довгі години під дрібним дощиком і не зводити очей з кожної непевної тіні на борту драги.

Та не сталось анічогісінько. Ніхто не зійшов з драги… Розвиднилось, і тепер комісар сердився, що не може прийняти гарячу ванну, й поглядав на своє ліжко, міркуючи, чи вдасться поспати хоч кілька годин.

Хазяїн приніс каву.

— Ви не лягаєте?

— Ще не знаю. Віднесіть, будь ласка, телеграму на пошту.

То був наказ бригадирові Люка, з яким він звик працювати разом, приєднатися до нього, бо Мегре не мав бажання знову простояти на посту цілу ніч.

Крізь відчинене вікно відкривалася панорама порту, видно було будинок капітана Жоріса, піщані мілини затоки, що їх дедалі більше оголював відплив.

Поки Мегре писав телеграму, хазяїн дивився за вікно. Не надаючи ніякого значення своїм словам, він знічев'я промовив:

— Диви! Капітанова нянька пішла погуляти…

Комісар підвів голову й побачив Жюлі, котра зачинила хвіртку і дуже швидко попростувала в бік пляжу.

— Що там є, на цьому боці?

— Що ви маєте на увазі?

— Куди б вона могла йти? Там є якісь будинки?

— Нічого там немає. Тільки пляж. Туди не ходять ніколи, бо його переділяють хвилерізи і там багато ям з багном.

— І немає ні дороги, ні навіть стежки?

— Ні! Пляжем виходиш до гирла Орни, а вздовж усієї ріки болота… Ах, так! В очереті на болотах є курені для мисливців на