Порт у тумані - Жорж Сіменон
— За ваше здоров'я!.. Ні!.. Нічого…
— А ви, Луї, чи ви лягли спати?..
— Треба гадати, що так…
— Що ви кажете?
— Та кажу, що треба гадати, так… Це було давно.
— Ви не ходили провідати сестру?
— Мабуть, ходив, авжеж… Не надовго…
— А хіба Жоріс не заборонив вам переступати його поріг?
— Байки! — буркнув Луї.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого… Всілякі байки… Я вам іще потрібний?
Ні в чому серйозному його не можна було запідозрити. Більше того, Мегре зовсім не мав бажання арештовувати його.
— Сьогодні вже ні.
Луї перекинувся з хазяїном кількома словами бретонською мовою, підвівся, спорожнив склянку й торкнувся пальцями кашкета.
— Що він вам сказав? — спитав комісар.
— Що в рейсі до Кана й назад він мені не потрібний… Отже, я заберу його на зворотному шляху, коли розвантажуся.
— Куди він пішов?
— Не сказав.
Делькур метушливо висунув голову з люка, прислухався й за кілька хвилин спустився назад.
— Він на борту драги.
— Що, що?
— Ви не бачили в каналі дві драги? Вони на приколі. Там є койки. Моряки охоче сплять на старому судні замість іти до готелю.
— Ще чарку? — пригощав Ланнек.
А Мегре, примруживши очі, озирався навколо, почуваючи себе дедалі впевненіше.
— Який перший порт після Уїстреама ви відвідали, коли пішли звідси 16 вересня?
— Саутґемптон… Треба було розвантажити камінь…
— А потім?
— Булонь.
— А після того ви не ходили до Норвегії?
— Я був там лише один раз, років шість тому…
— Ви дуже добре знали Жоріса?
— Ми — ви ж пересвідчилися — всі знайомі між собою. Від Ля-Рошеля до Роттердама… За ваше здоров'я! Це якраз ялівцівка, що я привіз її з Голландії. Запалимо сигари?
Він вийняв з шухляди коробку сигар.
— Такі сигари коштують там лише десять центів… Один франк!
Сигари великі, гладенькі, з золотими кільцями.
— Як дивно! — зітхнув Мегре. — А мене запевняли, нібито Жоріс відвідав вас тут, на борту, коли ви стояли на рейді… та й не сам…
Проте Ланнек удавано ретельно заходився відрізати кінчик сигари, і коли підвів голову, на його обличчі не можна було помітити жодної ознаки хвилювання.
— Я не маю жодної підстави це приховувати…
Хтось стрибнув з берега на палубу, гупнувши ногами.
Над східцями з'явилась голова.
— Підходить пароплав з Гавра!
Делькур підвівся й сказав Мегре:
— Треба підготувати шлюз до прийому… «Сен-Мішель» зараз піде далі…
Ланнек додав:
— Гадаю, що можу продовжити рейс.
— До Кана?
— Так! Канал не веде нікуди більше. Завтра ввечері ми вже, напевне, закінчимо розвантажуватися…
Усі вони виглядали такими щирими! Які відкриті обличчя! А втім, їхні слова звучали фальшиво! Проте в усьому цьому було щось таке, що важко було вловити, а тим більше сказати, чому саме звучала фальшива нотка або де ж таки вона вихоплювалась.
Порядні люди! Саме так вони виглядають — Ланнек так само, як Делькур, як Жоріс, як усі завсідники «Флотської закусочної». А хіба Луї-Здоровило не справляє враження симпатичного шибеника?
— Зараз піду відшвартую тебе, Ланнек… Тим часом постій!
І начальник порту пішов зняти швартов з кнехтів. Старий матрос, закляклий від холоду, похмурий, висунувся з рубки, невдоволено пробуркотів:
— Луї-Здоровило знову вийшов сухий з води!
І пішов підняти клівери, потім відштовхнув шхуну багром. Мегре зіскочив на берег в останню мить. Туман остаточно перейшов у дощ, і тепер можна було розрізнити всі вогні порту, всі постаті, пароплав із Гавра, що вже нетерпеливився й дав гудок.
Підойми заскреготіли. Вода ринула крізь відкриті заслонки. Розгорнутий ґрот шхуни заступав вид на канал.
З містка Мегре розгледів дві драги — два жахливих судна з дивовижними обрисами, химерними поіржавілими надбудовами.
Він обережно попрямував до драги, бо на шляху лежали купи уламків, переплутаних старих канатів, якорів та різного брухту. Пройшов кладкою, яка правила за трап, і побачив слабке світло, що пробивалося крізь щілини.
— Гей, Луї! — гукнув комісар.
Одразу ж світло згасло. Люк був з відірваною ручкою. Його підняли знизу, висунулась постать Луї-Здоровила й почувся його голос:
— Чого вам ще треба?
Десь під ним, у самому нутрі драги, щось ворушилось, хтось намагався вислизнути якомога непомітніше. Але дахове залізо загуло під ногами, щось загриміло.
— Хто це з тобою?
— Зі мною?
Мегре уважно роздивився довкола, бо мало не впав у трюм, де багна було не менше як на метр.
Безперечно, тут хтось ховався щойно. Але він уже далеко. Рипіння бляхи долинало вже з протилежного кінця драги. А Мегре не знав навіть, куди можна ступити, не мав уявлення про всі надбудови та палубне обладнання цього апокаліптичного судна, де встиг уже вдаритися головою об якийсь черпак.
— Ну, чого мовчиш?
У відповідь — якесь нерозбірливе бурмотіння, немов Луї хотів сказати:
— Звідки мені знати, про що ви базікаєте…
В такій пітьмі для обшуку обох драг знадобилося б не менше десятка людей. А коли зважити, що тутешні знають кожний закуток, Мегре зрозумів, що мусить відступити. Сіявся дощ, у вологому повітрі голоси було чути напрочуд далеко. Мегре почув, як хтось говорив у порту:
— … якраз посередині фарватеру…
Комісар підійшов ближче. Старший помічник з гаврського пароплава показував щось Делькурові, і той був приголомшений, уздрівши Мегре.
— Важко повірити, що вони її загубили
