Порт у тумані - Жорж Сіменон

Бачили, досить рано. Він випив у забігайлівці дві склянки рому й пішов кудись уздовж шосе.

Мегре клював носом. Мабуть, трохи застудився вночі. В усякому разі, він був у такому стані, коли грип переходжують. Це позначилося і в поведінці, і на обличчі, вираз якого був уже не такий енергійний.

Він не зважав на недугу, і це ще більше посилювало загальний неспокій. Компаньйони нишком поглядали на нього. Куди й поділось учорашнє пожвавлення. Капітан Делькур спитав:

— Що мені робити зі шлюпкою?

— Прив'яжіть де-небудь!

А тут іще Мегре поставив незграбне запитання:

— Сьогодні вранці ніхто не бачив на вулицях когось чужого?.. Нічого незвичайного не помітили отам, де стоять драги?..

Ніхто нічого не помітив! Але після того, як він це запитав, усі почали чогось чекати.

Цікава річ — усі чекали якоїсь драми! Передчуття? Відчуття того, що цикл подій ще не завершився, що ланцюгові бракує останнього кільця?

Якесь судно дало сиреною сигнал, що буде шлюзуватися. Портовики підвелися. Мегре почвалав на пошту спитати, чи немає кореспонденції. Люка повідомив телеграмою, що приїде о 14.10.

Точно в зазначений час поїзд вузькоколійки, що йде вздовж каналу від Кана до Уїстреама, схожий на дитячу іграшку з вагончиками зразка 1850 року, засвистів удалині й незабаром зупинився перед портом, хуркаючи парою й риплячи гальмами.

Люка скочив на перон з простягнутою рукою і здивувався, побачивши Мегре таким похмурим.

— Як справи?

— Все гаразд!

Люка не зміг втриматися від сміху, хоч і дуже поважав начальство.

— Дивлячись на вас, цього не скажеш! Знаєте, я ще не їв…

— Ходімо до готелю… Там, напевне, знайдеться щось і для тебе…

Вони сіли у великій залі, де хазяїн сам обслужив бригадира. Розмовляли півголосом. Господар готелю, здавалося, тільки й чекав нагоди вставити своє слово. І, подаючи сир, він нарешті промовив:

— Ви знаєте, що сталося з мером?

Мегре аж підскочив, настільки стривожений, що хазяїн зніяковів.

— Нічого страшного… Так, значить, оце недавно, йдучи сходами вниз, у себе вдома, він упав… Ніхто не знає, як воно там було, але обличчя йому так потовкло, що довелося укласти мера в ліжко…

І тут Мегре підказала щось інтуїція. Так, саме інтуїція й гострий розум за якусь мить відтворив те, що відбулося.

— Пані Гранмезон нікуди не поїхала з Уїстреама?

— Авжеж, сьогодні дуже рано, а дочка з нею… Гадаю, вони поїхали до Кана… Машиною…

Мегре вже забув про недугу. Він гаркнув:

— Ти ще довго їстимеш?

Люка був незворушний:

— Звичайно! Це має здаватись огидним, коли сита людина бачить когось, хто їсть з апетитом. Скажімо, три хвилини! Не поспішайте забирати камамбер, хазяїне!..

Господар готелю не брехав, проте в його розповіді дещо було принаймні перебільшене, — пан Гранмезон не був у ліжку..

Коли, відрядивши Люка стежити за драгою, Мегре прямував до нормандської вілли, він помітив у найбільшому вікні невиразну постать у класичній позі хворого, якому не можна виходити з кімнати.

Обличчя годі було розгледіти. Але це, напевне, був мер.

Трохи глибше, в тій самій кімнаті, стояв іще хтось, якийсь чоловік, але хто саме — не можна було впізнати.

А коли Мегре подзвонив, там, у будинку заметушилися більш, ніж це потрібно, аби відчинити двері. Нарешті з'явилася служниця, вже не першої молодості й досить непривітна. Мабуть, вона відчувала незмірну огиду до будь-яких відвідувачів, бо навіть не завдала собі клопоту розтулити рота.

Впустивши комісара, піднялася по кількох сходах, що вели до холу, полишивши на Мегре клопіт зачинити вхідні двері. Потім вона постукала у двостулчасті двері кабінету й відступила, пропускаючи комісара.

В усьому цьому було щось дуже дивне. Не йшлося про надзвичайну дивину, але якісь дрібниці вражали, і взагалі в повітрі було щось трохи незбагненне.

Будинок був просторий, майже новий, такого стилю, як завжди на курортах.

Але беручи до уваги статки Гранмезонів — власників більшості акцій Англо-Нормандської компанії, можна було б сподіватися більшої розкоші.

А може, вони дбали насамперед про пишність свого будинку в Кані?

Мегре ступив уже три кроки, коли пролунав голос:

— От і ви, комісаре.

Голос чувся з боку вікна. Пан Гранмезон сидів, зручно вмостившись у просторому м'якому кріслі й поклавши ноги на стілець. Він сидів прямо проти світла, і його було погано видно, проте Мегре одразу ж зауважив кашне, обмотане навколо його шиї, на якій не було комірця. Однією рукою мер затуляв ліву половину обличчя.

— Сідайте-но…

Мегре зробив коло по кімнаті і всівся нарешті навпроти арматора. Йому довелося зробити певне зусилля, щоб стримати усмішку, бо видовище було таки несподіване.

Ліва щока пана Гранмезона, яку він не міг повністю закрити долонею, розпухла, губа здулася. Але найретельніше мер намагався затулити око, обведене широким чорним синцем.

Це було б не смішно, коли б арматор не волів понад усе зберігати всю свою гідність. Він не ворушився. На Мегре дивився із роздратованою недовірою.

— Ви прийшли повідомити про наслідки вашого розслідування?

— Ні! Ви так люб'язно прийняли мене тоді, разом із тими панами з прокуратури, що я хотів подякувати вам за прийом.

Мегре ніколи не всміхався іронічно. Навпаки! Чим більше він насміхався з когось, тим серйозніша міна застигала і його обличчі.

Комісар обвів поглядом увесь кабінет. Стіни прикрашені схемами торговельних маршрутів і фотографіями кораблів Англо-Нормандської компанії. Меблі посередині, з доброякісного червоного дерева, але не більше. На письмовому столі лежало кілька панок з паперами, різні