Порт у тумані - Жорж Сіменон

— Як тільки Жоріс повернувся, його отруїли. Тієї ж ночі…

І Делькур, виявляючи очевидну обережність, поквапився додати:

— Оце тут комісар з Парижа, якому доручено…

Він відчув полегшення. З самого початку ламав собі голову, як вчасно повідомити про це. Може, побоювався якоїсь необережності з боку команди «Сен-Мішеля»?

— Он як, пан із поліції…

Судно потроху піднімалося. Його капітан переступив релінґ, зіскочив на пірс і з деяким ваганням простягнув руку Мегре.

— Оце тобі!.. — промовив він, думаючи весь час про Жоріса.

І теж не міг приховати занепокоєння, ще відчутнішого, ніж у Делькура. Кремезна постать Луї похитувалася, голова схилена набік. Він прогарчав щось, чого комісар зовсім не зрозумів.

— Що він каже?

— Він лається на тутешньому діалекті: «Всім паскудствам паскудство!..»

— Як розуміти ваші слова? — спитав Мегре в колишнього каторжника.

Але той тільки пронизливо подивився комісарові в очі. Моряк підійшов ще ближче. Тепер можна було виразніше бачити його обличчя. Набрякле. Одна щока була більшою за другу, а може, здавалося так, бо Луї-Здоровило весь час тримав голову набік.

Обвітрена шкіра, великі банькаті очі.

— Ви були тут учора, — сказав йому комісар.

Шлюзування закінчилося. Ворота камери відчинились. Пароплав нечутно рушив по каналу, і Делькурові довелось побігти за ним, щоб спитати про тоннаж і порт приписки. З висоти капітанського містка йому крикнули:

— Дев'ятсот тонн!.. Руан…

Проте «Сан-Мішель» не виходив із камери шлюзу; всі, хто стояв на своїх місцях довкола шлюзу, відчували: діється щось незвичайне, і застигли, наставивши вуха, кожен у своїй ямі мороку.

Делькур ішов назад, занотовуючи в блокноті одержані відомості.

— Отже?!. — Мегре урвався терпець.

— Отже, чого вам? — знову гаркнув Луї. — Ви кажете, що я був тут учора. Я таки був…

Зрозуміти його було нелегко, бо він незвично ковтав слова, вичавлював їх крізь зуби, наче одночасно щось жував. А тут іще такий сильний місцевий акцент.

— Чого ви приходили?

— Побачитися з сестрою…

— А оскільки її не було вдома, ви залишили їй записку.

Мегре крадькома стежив за хазяїном шхуни, вдягненим так само, як і його матроси. В зовнішності шкіпера не було нічого незвичайного. Але скидався більше на заслуженого боцмана, ніж на шкіпера каботажного плавання.

— Ми стояли три дні у Фекамі на ремонті… Тоді Луї скористався нагодою навідатись до Жюлі! — втрутився він.

Відчувалося, що всі навколо пильно дослухаються. Не вгаваючи, голосила сирена, туман осідав росою, брук став від неї чорний і лискучий.

На палубі шхуни відкрився люк. Висунулась голова — розпатлане волосся, скуйовджена борода.

— То що тепер?.. Отак і стоятимемо?..

— Помовч, Селестене! — гримнув хазяїн.

Делькур тупцював на місці, щоб зігрітися, а може, й просто з непевності, бо не знав, постояти ще тут чи піти геть.

— Що навело вас на думку, Луї, буцім Жорісові загрожує небезпека?

Той знизав плечима:

— Еге!.. Як подумаєш, що йому вже проломлено голову… Нехитра штука здогадатися.

Він говорив так, що інколи не завадило б мати поблизу перекладача, настільки важко було зрозуміти слова, перемішані в невиразному буркотінні.

Взаємна ніяковість і якийсь глухий неспокій пронизували, здавалось, навіть повітря. Луї глянув у бік будинку Жоріса, але там годі було щось побачити, бодай темний обрис.

— Як Жюлі? Вона там?

— Там… Підете її провідати?

Луї, заперечуючи, по-ведмежому мотнув головою.

— Чому?

— Знаю, плаче.

Навіть ці два слова нелегко було зрозуміти, так невиразно він вимовив їх. Вимовив з огидою чоловіка, який не зносить жіночих сліз.

Вони всі стояли огорнуті туманом, що дедалі густішав, поглинаючи контури постатей. Делькур відчув потребу втрутитися:

— Варто б піти хильнути чогось…

Один з робітників озвався з мороку, попереджаючи:

— Вони тільки-но зачинили закусочну!

Тоді капітан «Сен-Мішеля» запросив:

— Якщо не відмовитесь, ходімо в каюту, перехилимо чарку…

Їх було тут четверо: Мегре, Делькур, Луї-Здоровило й хазяїн на прізвище Ланнек. Каюта була тіснувата. Маленька пічка пашіла жаром, від якого запітніли склянки та металеві речі, а вогник підвісного гасового ліхтаря червонясто виблискував.

Переборки лисніли лакованою американською сосною. Дубовий стіл був так покремсаний, що на ньому не лишалося жодного рівного місця. Тут стояли неприбрані масні тарілки, липкі грубі склянки, напівпорожня пляшка червоного вина.

Праворуч і ліворуч у переборках темніли прямокутні отвори, мовби шафи без дверцят. Там стояли ліжка Ланнека та його помічника Луї. На неприбраних ліжках безладно валялися чоботи й одяг. Стояв запах смоли, горілки, кухні і постелі, а найвиразніше відчувалися незбагненні затхлі запахи морського судна.

При світлі люди виглядали не так таємниче. Ланнек, чорновусий, з розумними жвавими очима, дістав з шафи пляшку горілки й обполоскав склянки водою, виливаючи її просто на підлогу.

— Здається, ви були тут у ніч на 16 вересня?

Луї-Здоровило сидів згорбившись, поклавши лікті на стіл. Ланнек відповів, зливаючи горілку у склянки:

— Так, ми були тут!

— Чи це правда — ви дуже рідко ночуєте на рейді, адже через приплив вам доводиться стежити там за швартовими?..

— Буває, — байдуже озвався Ланнек.

— Часто це дозволяє виграти кілька годин, — втрутився Делькур, який, здається, хотів грати роль примирителя.

— А капітан Жоріс був у вас на борту?

— Під час шлюзування… А потім ні.

— І ви нічого не бачили, нічого не чули незвичайного?