Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Дідько! – поволі втягуючи повітря, чоловік стиснув і розтиснув руки в кулаки. – Спокійно, Чернишевський. Вдих-видих.

Озирнувся, машинально відзначаючи, що все оздоблення було виповнено в чорному мармурі зі світлими жилками та вкрапленнями. Це справляло враження мощі та похмурої урочистої пишноти. Яка іронія! Олег себе відчував подібно, досить песимістично та похмуро. 

Наспіх звільнившись від одягу, заліз у душову. Холодна вода саме те, що було потрібно за браком кращого. Чоловік втратив рахунок часу, перш ніж крижані струмені, що стікали по розпаленому тілу, остудили запал і привели до відносно бадьорого стану. Після душу ще десять хвилин безглуздо походжав по кімнаті, збираючись з духом, щоб повернутися до Рити.

Цього вечора Чернишевський дивувався сам собі. З якого часу став когось чи чогось боятися? Ніколи ні перед ким і чим не пасував, а тут... Злякався себе, як хлопчик. Що не витримає, зірветься й тим самим злякає Риту. 

Так, годі. Зі страхами треба зав'язувати, інакше остаточно збожеволіє. А їм з Маргаритою, між іншим, в одному номері жити три дні, не менше. За ці дні, безумовно, багато що може змінитися, але ховатися у ванній, поки цього не сталося, теж не найвдаліший варіант.

Одягнувшись у білий махровий халат, від гріха поділі (не в рушнику ж виходити, насправді), з острахом прочинив двері, виглядаючи у вітальню. Було напрочуд тихо. За столом Маргарити не опинилося. Зате знайшов дівчину на дивані сплячою. Мабуть, хотіла дочекатися, але так і заснула, згорнувшись калачиком в обіймах з подушкою. Сонна кохана викликала прилив ніжності, вкотре нагадуючи, як багато вона для нього означає. Найособливіша, про неї потрібно дбати. 

Миттю опинившись біля дивана, Олег присів навпочіпки поруч. Не втримався від посмішки, провів тильною стороною долоні по щоці. Втомилася його дівчинка. Цей день навіть його вимотав, що говорити про Риту, на плечі якої впало надто багато бід.

– Олеже, – сипло покликала. Вії затремтіли, дівчина спробувала розкрити повіки та сконцентрувати на чоловікові погляд: – Я заснула, так?

– Тсс, маленька, – заспокійливо погладжуючи по плечу, прошепотів Чернишевський. – Тобі потрібно відпочити.

– Угу, – згідно закивала і, сунувши долоні під щоку, спробувала влаштуватися зручніше, – Я трохи посплю і буду як огірок.

– Стривай, – Олег спритно підхопив Риту, притиснувши до грудей, – віднесу тебе до спальні, там зручніше.

– Олеже, – розпливаючись окриленою усмішкою, обійняла чоловіка. Жмурячись, потерлася носом об його шию, – Ти в мене такий дбайливий.

– Ох, Ритко, – простогнав Чернишевський, з ноги відчинивши двері спальні, – Підведеш мене колись під монастир.

Швидко озирнувшись, зрозумів, що Маргарита права – кімната розкішна. Оброблена подібно до вітальні, в тих же тонах і фактурах. Багато натурального каменю, перегородка, що імітувала сплетені крони дерев та скляна стіна з виходом на терасу, де розташовувався невеликий басейн. Ліжко круглої форми нагадувало величезне царське ложе. Тут не варто переживати, що вдвох не помістяться, але краще не ризикувати.

Бережно поклавши сонну дівчину на ліжко, прикрив ковдрою. Чмокнувши у скроню, зібрався піти, але був зупинений несподівано чіпкою хваткою Рити, що не дозволила відсторонитися.

– Ти куди? – втупившись помутнілими очима на Олега.

– Спи, Ритуле.

– А ти?

– А я спатиму на дивані.

– Не йди, будь ласка, – притягла руку чоловіка до своєї щоки, показуючи, як не хоче відпускати.

І Чернишевський здався. Сів поруч, милуючись рідною жінкою рівно доти, доки не заснула і не відпустила долоню. Після, як і обіцяв, пішов у вітальню на диван, перед цим трохи перекусивши давно охололою вечерею.

У світлі того, що сталося за день, сон до чоловіка прийшов не відразу. Спокуслива Маргарита за дверима і занепокоєння, чим цього разу завершиться операція Вотана, довго не відпускали в царство Морфея. Але, здається, тільки поринув у блаженне забуття, як десь поряд над вухом пронісся наполегливий голос на межі реальності:

– Олег. Олеже! Прокинься, Олеже! Чернишевський, твою матір!