За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

З-за повороту показалась рука, почулось, як варта різко прицілилась.

– Не стріляти! – схоже гукнув їх командир, а до них почав повзти поранений вартовий із закривавленим кинджалом у руках. – Допоможіть йому!

– Дякую, – тяжко видихнув юнак, коли його підняли на ноги та підвели до стіни, аби той знайшов собі якусь опору.

– Що трапилось? – підійшов до нього командир.

– Повстанці вже тут. Сили не рівні, я ледь зумів втекти. Вони збираються підпалити замок, хоча я думаю вже це зробили, – він відкинув голову назад, кривлячись від болю. – Ми приречені...

Чоловіки переглянулись.

– Чуєте, хлопці, може ми підемо, поки не пізно? – комусь тут не кортіло помирати. Схоже, як і інші, сподівався відстрілятись і потім нагороду отримати за героїзм. Інші почали підтакувати, деякі сказали, що не можна порушувати наказ і треба стояти до кінця.

Мовчав лише командир, задумливо дивлячись у підлогу. Потім кинув один погляд на пораненого, що іноді тихо стогнав від болю.

– Ми йдемо, – сказав він чітко. У всіх аж очі засяяли, навіть у тих, хто нібито збирався тут померти. – Хлопці, підхопіть його, – кивнув у сторону закривавленого юнака, – ми тебе тут не кинемо, синку. Будьте готові до того, що нам будуть чинити опір. Йдемо тихо і швидко, можливо не доведеться вступати в бій, із замку вийдемо через один з таємних ходів.

Тільки вони вибігли з-за повороту, як на них було націлено зброю. «Поранений» швидко смикнувся і приставив кинджал, що досі тримав у руці, до горла командира, який спопеляв поглядом ерцгерцога. Відійшов з ним на безпечну відстань, аби йому не ввігнали шпагу в спину.

– Киньте зброю! – наказав Аліксен. Вартові, звісно не послухались, зиркаючи на свого командира.

– Накажи їм кинути зброю, якщо хочете жити! – смикнув командира його нападник. Чоловік неохоче кивнув і рушниці посипались до землі.

– Відпусти його, – Торіан підійшов до командира. Той вирівнявся, коли від його горла прибрали смертельне лезо. – Як тебе звати?

– Ільгельбер, – він насторожено спостерігав за ерцгерцогом.

– Ільгельбере, я бачу, що ти розумний чоловік, тому хочу запропонувати тобі варіант кращий за довічне ув’язнення чи смерть. Ти любиш свою країну?

– Так, – впевнено відповів чоловік.

– Хочеш звільнити її від тирана? Стати справжнім героєм? У тебе певно є сім’я. Ти хочеш забезпечити їм життя у вільній країні? – от зараз ерцгерцог потрапив у яблучко. Іль кивнув. – Допоможіть нам скинути тирана. Боріться разом з нами і нагородою стане свобода та мир.

– Що накажете, Ваша Високосте? – явно мудрий чоловік схилив голову перед своїм майбутнім королем. Інші наслідували його приклад. Вони не сміли виступити проти того, хто про них справді піклується і є для них авторитетом уже багато років.

– Що на нас чекає за дверима?

– Там буде три групи: одна в тронній залі, інші дві зайдуть, якщо почують шум. У нас недостатньо людей.

– Я думаю варто дочекатись підкріплення, – сказав Аліксен, виглядаючи у вікно. – Наші вже витіснили «псів» до центральної площі, скоро битва буде завершена і вони підуть сюди.

– Тоді йдемо зачищати замок, можливо ще когось вийде переконати, або ж ні. Беріть зброю. Ільгельбере, чи знаєш ти де тут знаходяться позиції вартових? – чоловік кивнув, а інші поки підіймали свої рушниці з підлоги.

Поки вони бігали коридорами і зачищали дорогу для повстанців, то до них ще якийсь десяток вартових доєднався. Вибігли в наступний поворот, де їх одразу взяли на мушку кількадесят чоловік.

– Я так бачу в нас поповнення, – сказав Вінс, опускаючи зброю.

– Те ж саме можу сказати тобі, – усміхнувся ерцгерцог. – Аліксене, як думаєте, цього вистачить аби взяти на штурм тронну залу?

– Має вистачити. Ми можемо розділитись – наша група піде через головні двері, люди Вінса розділяться і підуть відволікати на себе тих, хто охороняє два інші входи. Тоді доведеться боротись лише з тими, хто всередині. У нас тепер перевага.

– Гаразд, тоді ходімо, – вони пробігли до розвилки і Торіан побажав своєму другові та його людям удачі, а сам помчав до головного входу.

– Вони ж одразу будуть стріляти, якщо відчинити двері, адже так? – запитав ерцгерцог у Іля, коли вони стали навпроти масивних дверей. Той кивнув.

– Я знаю сигнал, який попередить їх про те, що ми свої.

– Добре. Я пропоную схитрувати. Ви візьмете мене в полон і приведете до нього.

– Я проти, – рішуче сказав Алік, – нам не можна так ризикувати.

– Усе буде гаразд. Як тільки мене підведуть ближче, то хлопці застрелять більшу частину його варти і ви зайдете всередину.

– Може краще я буду полоненим, Ваша Високосте? Я думаю генерал-зрадник теж хороша приманка.

– Ви певні? – Алік кивнув. – Гаразд. Хто ще готовий бути полоненим? Аби виглядало менш підозріло, – кілька чоловіків підняли руки. – Візьміть пістолі і сховайте за спиною, теж будете відстрілюватись. Якщо хтось побачить можливість вбити короля – робіть це без вагань.