За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Кров заливала бруківку і мерехтіла на сонці. Землю вкривали тіла. Армія Аліксена невпинно наближалась центра, оточуючи місто і знищуючи вщент ворога. Але ці ідіоти навіть не думали здаватись. Невідомо на що вони сподіваються, навіщо б’ються за тирана?

На жаль, закінчились боєприпаси, тому декілька стрілків схопили мечі і пішли крушити ворога. Тут залишилось кілька чоловік та Ості, аби захищати ерцгерцогиню. А битва все йшла і йшла. Усе перемістилось на центральну площу. Ще трохи і столиця буде звільнена.

Як би Ессі не було цікаво, вона намагалась не стежити за битвою, бо вигляд мертвих людей викликав не найприємніші спогади. Хоча почувалась вона дуже дивно. Не думала, що наважиться вбити ще раз. А тут викосила не менше двох дюжин «псів». І не відчула нічого. Лише дивне спустошення.

Раптом тут усе майже стихло. Вона встала і виглянула на площу, де може якась остання сотня королівської дивізії стояла в повному оточені. До них вийшов чоловік, стомлений і заляпаний кров’ю, заступник Аліксена, що вів у бій армію.

– Здавайтесь і ми помилуємо вас! Ви програли і вам краще змиритись із цим!

Спочатку нічого не відбувалось, «пси» спопеляли супротивників лютим поглядом і скалились. Але потім почав дзвеніти метал – вони почали кидати свої мечі та іншу зброю на землю.

Знову запала тиша, а тоді повстанці вибухнули тріумфальними криками, свистом та сміхом.

– У нас вийшло... – прошепотіла Ессі. – У нас вийшло!

Вони застрибали на даху, закидуючи кулаки догори. Потім Ессі та Остіс обійнялись, пострибали, покрутились і побігли в сторону палацу, до якого почала наближатись колона з солдатів і повстанців.