Фантомна довіра - Лана Вернік

Понеділок почав наповнювати Лору смутком і тривогою. Завтра вони з сестрою їдуть додому, а Степан летить в Африку, до Буркіна-Фасо. До його “другого пришестя” в її життя вона і не підозрювала про існування такої країни. Тепер знала: де вона на карті, які її сусіди, суспільно-політичний устрій і корисні копалини. Основним експортним товаром є золото… майже 80% експорту країни складає саме цей сонячний метал. Країна не воює, але скуповує зброю, укладаючи офіційні міжнародні договори. Ця зброя надалі переважно йде на реекспорт у сусідні країни, на які накладено ембарго ООН. Звичайно, за вищу ціну, бо завезти “товар” не так просто, це ризики, які щедро оплачує покупець необробленими алмазами… Вся іронія полягала в перекладі назви країни. На мові Моор “буркіна” — “чесні люди”, а в перекладі з мови Дьюла “Фасо” — “батьківщина”, тобто назва перекладалася як “батьківщина чесних людей”... Але дії влади повністю нівелювали цю прекрасну назву...(До 1984 року країна називалася інакше, Верхня Вольта, через проблеми різночитання на різних мовах назву країни змінили.)

Якби Віра Хризонівна не “гнітила” її в школі, можливо, Лора б знала добре географію раніше. Тепер вона вчить її по онуку колишньої вчительки, особливим, незвичайним способом, з завмиранням серця дізнаючись назви африканських країн, в які він повезе “товар”. Якщо Степан туди їде — значить, там ВЖЕ воюють, або ЗБИРАЮТЬСЯ… Відповідно, що коли почнуться активні бойові дії — потреба у зброї і боєприпасах буде зростати і будуть нові відправки, нові поїздки, нова кров…

Степан обіцяв, що ця поїздка стане останньою. Він хоче забути про Африку, як про страшний сон. З його знаннями і досвідом він може бути корисним будь-де. Головне — спрямувати все це у мирне русло… Звісно, Фурія його просто так не відпустить, але він щось з цим придумає… обіцяє.

Степан поїхав вранці в порт, ще до сніданку, а дівчата почали складати речі. За час їхнього перебування в Одесі, речей стало набагато більше ніж до приїзду сюди — регулярні походи з Мариною чи Степаном (особливо з ним) за покупками вилилися браком місця в сумках. Тетяна заявила, що це не біда, вони ж будуть їхати машиною, тому речі можна просто скласти у пакети.

Це був останній день на дачі Кіри Дмитрівни і, несподівано, господиня приїхала перед обідом…

Дівчата були на пляжі, коли Фурія, цокаючи підборами, зайшла до вітальні. Марина накривала стіл і здивувалася: її не попереджали про приїзд. Почала розповідати про “гостей”. Степана нема, він у першій половині дня завжди відсутній — справи якісь вирішує. Хвалила Фурії її “племінника”, що він такий серйозний і вихований, і єдине, що йому не сподобалося — це їжа на парі, а так — просто “золота людина”: веселий, дотепний, і так він любить свою дівчину. І що Лора його така хороша. Така вони гарна пара, хоч він і старший за неї аж на сім років… Менша сестра її теж хороша дівчинка, хоч і непосидюча. Згадка про Лору змусила Кіру Дмитрівну уточнити, де вона зараз і піти з нею “привітатись і переговорити”. Зняла туфлі і пішла до пляжу босоніж.

Не зважаючи на “не ті дні” Лора могла дозволити собі купатися, бо людство вигадало таку чудову річ, як тампони, і вона радо користувалася цим винаходом. Виходячи з води і побачивши струнку фігуру у легкій білій сукні та платинове каре Лариса не одразу зрозуміла, що це Фурія. Подумала, що просто хтось прогулюється, але коли зрозуміла, хто перед нею… від одного вигляду кураторки Степана все всередині Лори стислось і навіть той нещасний тампон, який вона і не відчувала, раптом здався їй величезним інородним тілом всередині. Пересиливши перший страх, пішла назустріч господині дому, в якому вони жили весь цей час.

— Доброго дня, Кіро Дмитрівно… — пролепетала Лариса.

— Доброго, Лоро, — Фурія оглянула зацікавлено сестер.

— Це моя сестра, Тетяна. Тетяно, це Кіра Дмитрівна.

— Рада знайомству, — усміхнулася Тетяна, також зацікавлено оглядаючи жінку.

— Так… — Кіра Дмитрівна байдуже поглянула на меншу дівчину і зупинила погляд на старшій, — Лоро, ми могли б з тобою поговорити? Наодинці.

— Так, звичайно, — кивнула та.

Хотіла одягнути щось, але Фурія рушила вздовж берега і Лора пішла за нею так, як була, в самому купальнику. Тетяна провела їх поглядом, зібрала речі і пішла в дім. Зустріч з цією жінкою відгукнулася в дівчині якимось дивним відчуттям — дуже гарна, але від неї ніби випромінюється якась гнітюча енергія. Важка людина. Вона б не хотіла зустріти її знову, але… якщо приїхала господиня, то навряд чи скоро поїде. Швидше вже вони поїдуть звідси додому… завтра.   

— Ти гарно виглядаєш. Відпочинок пішов тобі на користь, — сказала Фурія, не дивлячись на Лору. Погляд жінки блукав по лінії горизонту.

— Дякую…

— Гарна засмага. Ще на початку століття засмага вважалась ознакою низького статусу, селянською рисою, бо селяни працювали в полі, перебуваючи днями на сонці… А шляхетні панянки до засмаги ставилися негативно. Вони до ручної праці не опускались і бліда шкіра була ознакою високо походження… Ховались від сонця під парасольками і у приміщеннях. А потім все змінилося. Тепер щоб отримати засмагу потрібен вільний час і гроші, бо решта заробляють собі на життя і сидять у приміщеннях… — Кіра Дмитрівна зупинилась і погляну ла на Лору. — Ти подумала над моєю пропозицією?

— Пропозицією? — Лора також зупинилась і поглянула в холодні очі Фурії. Вона не зовсім розуміла до чого була згадка засмаги і тут раптом питання.

— Медичний університет.

— Вже ж закінчилася вступна кампанія…

— Це не є проблемою. То як, ти хочеш вчитися в університеті?

— Хочу, але я не готова зробити те, про що ви мене попросите.

— Гм… Ти знаєш про що я тебе попрошу?

— Здогадуюся…

— ЦІкаво, — Фурія рушила далі вздовж берега і Лора пішла за нею слідом. Жінка нічого не казала, але ця потреба йти за нею якось сама приходила в голову, — І про що, на твою думку, я тебе попрошу?