Фантомна довіра - Лана Вернік

Лариса і Степан пішли з пляжу першими. Дорогою до будинку Лора уточнила свої здогадки по Сьєрра-Леоне.

— Так, вони купували і купують досі у нас зброю. Відрубувати цивільним кисті обох рук — це їхня “візитна картка”. Збіговисько садистів, що знущаються над своїми ж співгромадянами. Грабунок, тортури, страти, згвалтування і канібалізм. Цю пошесть слід випалювати напалмом, але в них є алмази. Багато-багато алмазів, за які вони купують ще більше зброї. І це лише одна країна, а їх — багато. І всі хочуть зброю. Коли я почув про це…— його голос зірвався і Степан задер голову. Він не міг говорити. Лорі здалося, що в його очах блиснули сльози, але не витекли.

— Після цього ти хотів все кинути… 

— Так. Але Фурія мене переконала продовжити. Завалила паперами на пару місяців і сказала, що я не маю права кидати, бо потрібно продовжити збір доказів і я погодився. Та усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається ТАМ — це постійно тисне, хоч я намагаюся не думати про це.

Лариса не знала що йому відповісти, просто стисла його руку у відповідь. Вони мовчки повернулись у дім, і, збираючись йти до ванної, Лора вирішила розповісти Степану про свою розмову з Таїсою.

— … я не знаю чому вона це зробила, але в усій цій історії мене здивувало, що ти всеодно спілкуєшся з Романом. Після всього.

— Спілкуюся, бо я не бачу його вини, — Степан скинув футболку і підійшов до Лариси.

— Не бачиш? — вона здивовано поглянула на нього.

— Саме так. Роман завжди однаково приязний з усіма жінками, незалежно від віку і статусу, — Степан підійшов до Лори і поклав руки їй на талію, — така він людина. Він постійно подає руку, відчиняє двері, каже компліменти, навіть якщо особливо відзначити нема чого — він знайде на чому зробити акцент. І в тому, що жінки приймають його манеру поведінки за щось інше — вини Романа немає.

— Ти його виправдовуєш??? — Ларису вразила його відповідь і всередині почало закипати обурення.

— Наядо, не сердься, будь ласка, я пояснюю тобі свою позицію. Роман не винен, що варто йому запросити жінку на каву, як вона подумки вже і весілля відгуляла, і дітей похрестила і відпустки на 10 років вперед спланувала. Час складний і добре ставлення часто приймають за щось більше, ніж просто вихованість.

— Тобто, жінки самі винні? — її обурили його слова.

— В тому, що приймають бажане за дійсне? Так.

Вона похитала головою, не знаходячи слів, щоб виразити свою незгоду з його словами.

— Але ж мова не про “якихось там” жінок... вони були твоїми дівчатами!.. — Лора напружилася. Їй було неприємно чути з вуст Степана, що Роман, котрий звабив одну його колишню дівчину точно, а іншу під питанням — невинний… Ну як так?

— Значить, не такими вже й моїми, якщо переключалися на Романа, котрий завжди поруч, поки я вештаюся незрозуміло де, — Степан не відводив від Лори очей, відстежуючи її емоції, що змінювались одна за одною. — Якби вони були моїми — вони б не обирали потім його.

— Але він вміє нав’язати своє товариство… і вони могли...

 — Лоро, тобі його увага не сподобалась.

— Не сподобалась…

— І ти попросила мене ніколи більше не просити його “наглянути за тобою”. Було таке?

— Було… Бо він не наглядав, а намагався тебе замінити! І заявив, що завжди отримує бажане… Друзі так не чинять, Степане! — вона не розуміла хід його думок і спантеличено дивилася на Степана широко розкритими очима, поклавши руки йому на груди. Як же він не розуміє?

— Вірю, що намагався, і що таке тобі сказав — я також вірю. 

— Ти так спокійно це кажеш… Роман чіплявся до мене… Невже тобі все одно?...

— Мені не все одно, — Степан обійняв її за плечі і наблизив до себе, — він такий з усіма, але тільки ти не промовчала і сказала, що увага Романа тобі неприємна, а не записала його домагання як додатковий бал до своєї неперевершеності. Ти НЕ намагалася мені догодити, приймаючи мого друга, і НЕ підтримувала спілкування з ним. Хоча він їздив до вас додому і вів розлучення твоїх батьків. Ти йшла з дому, — вона питально поглянула на нього, — так, я знаю. Він сам мені розповідав, що ти уникаєш зустрічі з ним.

— Роман мене лякає… Ти поїдеш — він з’явиться і буде крутитися біля мене, а ти… повернешся і скажеш, що ми можемо бути лише друзями… 

— Ні, не скажу.

— Але Таїса казала, що з Ташею було саме так.

— Ні, не так. І Таїса знає як було насправді, — Степан насупився. Напівправда гірша за брехню, але з Таєю він поговорить про це завтра, — з Ташею було НЕ ТАК. Мене довго не було. Я добре пам’ятаю, як прилетів в Україну 27 грудня ввечері (мова йде про грудень 1996 року) і поїхав з аеропорту прямо до неї додому. Її мама сказала, що вона кудись пішла з подружкою і в неї ж заночує. Тоді я набрав Бакеро, хотів піти з ним кудись посидіти. Він зрадів моєму поверненню і сказав, що сьогодні йде з пацанами у клуб “Фламінго” на різдвяну вечірку — Torba Christmas. Початок о 23.00. Запрошував піти з ними, та мені після перельоту було не до шумних вечірок, тому я поїхав на квартиру і ліг спати. А близько першої ночі він подзвонив мені і сказав, що там Таша з Романом. Я запитав, що вони роблять, і Бакеро сказав, що “прямо зараз вони лижуться, бо поцілунками це назвати важко”. Запропонував приїхати, але я відмовився. Я не бачив сенсу заважати її “ночівлі у подружки”.   

Лора не відводила від Степана погляду, так само, як і він не розривав зорового контакту. В тому, що все сказане правда — вона не сумнівалася. І Таїса про це знала… Чому не сказала? Сподівалася на сварку між ними? Знала, що Романа Степан не звинувачує ні в чому і це стане приводом для скандалу?

— Таша потім казала, що між ними нічого не було, але я більше не хотів бути з нею і сказав, що ми можемо залишитися друзями. Вона зустрічалася з Таїсою, намагалася через неї довести, що між нею і Романом нічого не було. Роман і сам сказав, що до “цього етапу” вони не дійшли, бо були настільки п’яні, що не трималися на ногах, поїхали з клубу під ранок, на таксі, і їй стало погано. Зупинялися двічі, тому він завіз її додому. Якби не цей неприємний момент — то все у них було б. Я скоро їду, але я переконаний, що у Романа з тобою немає шансу піти навіть на каву, не те що у нічний клуб.