Фантомна довіра - Лана Вернік

— Ти не зможеш жити як всі, Стефане. Ти не створений для мирного існування.

— Зможу.

— Побачимо, — Фурія скривилась і пішла до свого авто.

Вони не вітались і не прощалися. Ніколи. Така манера спілкування була з самого початку їхнього знайомства і його вона цілком влаштовувала. Макар зачинив ворота, помахавши вслід білому позашляховику, а Степан пішов у дім — потрібно було знайти Ларису.

— Лора не обідала, — стишено повідомила йому Марина, коли він зайшов до вітальні. — Вона поговорила з Кірою Дмитрівною, повернулася вся заплакана, пішла до ванної, а потім у кімнату і досі не виходила. Не знаю про що говорили, але Кіра Дмитрівна була дуже незадоволена...

— Дякую, Марино, — відповів Степан і попрямував до їхньої кімнати.

Лариса лежала в ліжку, обличчям до дверей і лиш Степан прочинив двері — їх погляди зустрілися.

— Привіт, — він зайшов і сів на ліжко поруч із нею.

— Привіт…

— Фурія поїхала, — Степан погладив їй спину, але цей рух викликав лише сльози в її очах, — сказала, що ти відмовилася від університету.

ВІн ліг поруч, обличчям до неї, і мовчки витер їй сльози з обличчя.

— Не плач, болітиме голова.

— Вона запитала, чи я вагітна… а потім... сказала, що так буде легше нас роз’єднати… — ковтаючи від сліз слова сказала Лора, — що вона робитиме?

Він прибрав пасмо волосся, що впало їй на чоло.

— Іди до мене, — Степан ліг на спину, вклавши Ларису собі на груди і гладив їй спину однією рукою, а іншою волосся, — найближчим часом вона нічого не робитиме. Навпаки, оберігатиме, бо якщо з тобою чи твоїми рідними щось трапиться — знає, що підозра впаде на неї. Тому не думай зараз про це. Якщо Фурія і підготує якусь пастку, то їй на це потрібен час. Кіра Дмитрівна любить прораховувати кожен крок. Це має бути щось особливе, карколомне. Хтозна коли все буде готове і де ми з тобою будемо тоді.   

Він притулився губами до її волосся. Його і самого трохи напружувала та легкість, з якою Фурія пішла, але думати про це не хотів. Найближчим часом нічого не буде відбуватися... 

— У мене є для тебе подарунок, — сказав Степан, коли Лора трохи заспокоїлася, — хотів подарувати тобі його завтра, а оце подумав… що краще буде зараз.

ВІн прибрав праву руку з її плеча і поліз до кишені камуфляжних штанів.

— Сьогодні забрав. Майстер встиг.

Лариса підняла голову і поглянула на продовгуватий блакитний оксамитовий футляр, котрий Степан тримав у руці.

— Що це?

— Те, що буде тобі про мене нагадувати щодня, — він відкрив його і дістав золотий ланцюжок з підвіскою, котра являла собою діамант у золотому колі. 

— Це те, що я думаю? — Лора приголомшено дивилася на підвіску.

— Так, це діамант, але я знайшов його сам. В Заїрі. Коли він ще був Заїром. Камінь був довгим і майстер розрізав його на два. Він чистий у всіх сенсах. І методом отримання і своєю якістю… Колір D, не має жодних дефектів. Ні внутрішніх, ні зовнішніх. 33 карата (4,4 mm). Міжнародна класифікація чистоти — FL,Flawless, тобто бездоганний, як і ти.

Лора перевела на нього погляд, а очі знову наповнилися сльозами.

— Ти прощаєшся зі мною?...

— Ні, Наядо, я повернуся до тебе. Обов'язково. Цей камінь буде в тебе, а інша його частина лишиться в мене, — Степан дістав необроблений камінь з футляру, показав Ларисі і заховав у кишеню штанів. — Ми ж з тобою — близнюки, по гороскопу, як і ці камінці. Будемо шаманити на швидке повернення.

Він усміхнувся, а Лора знову поклала голову йому на груди.

— Ти не хочеш приміряти мій подарунок?

— Хочу, — схлипуючи, відповіла Лариса. Розуміння того, що це остання ніч перед розлукою, стискало серце невимовною тугою. Вона так звикла до нього за цей час… Від ночі концерту вони завжди спали разом. І от лишилась одна ніч, а потім він поїде… 

— Лоро, не плач, будь ласка, а то я теж заплачу.

— Добре... Я зараз… — вона перевела подих і сіла спиною до нього. Степан одягнув їй на шию ланцюжок з підвіскою і застебнув. — Дякую.

— У вересні я приїду… Обіцяю, — він поцілував її в шию і обійняв ззаду. Вони довго сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Потім Степан порушив мовчанку. — А давай на якийсь час спробуємо забути, що завтра ми поїдемо звідси, забудемо про Фурію, про Африку… повечеряємо і підемо на пляж.

— На пляж?

— Так. Ми з тобою, доречі, ще ні разу не купались голяка, — він усміхнувся.

— Голяка? — Лариса здивовано поглянула на нього, — але ж … там люди ходять…

— Якщо це єдине, що тебе спиняє, то зробимо додаткову вилазку вночі. Плавати без одягу прикольно, — він підморгнув їй і вона, нарешті, усміхнулася.

— І часто ти купався без одягу вночі?

— Вночі ще ні разу. Купався завжди вдень, у суто чоловічій компанії, коли виїжджали з джунглів на узбережжя океану, — Степан поправив Лорі підвіску, — а вночі, та ще й з дівчиною… Має бути цікаво.

Так і зробили. Правда, Лариса і Степан не лише купались… і спати лягли на світанку. Тетяна ж проговорила весь вечір в альтанці з Єгором.

Виїжджати мали рано. Легкий сніданок, міцна кава... Попрощались з Макаром і Мариною, котра навіть заплакала при розставанні. Питала, коли приїдуть наступного разу — вони не знали… Єгор теж прийшов попрощатися. Він разів п’ять запитав Тетяну чи вона не загубила його номери телефонів і запропонував на День Незалежності зустрітися на майдані біля Головпоштамту о 15.00. Він буде чекати. Тетяна усміхалася, але нічого не обіцяла.    

Дорогою додому Лариса знову мало не задрімала — безсонна ніч нагадувала про себе. Трималася. Купили фрукти і кавуни з динями на базарі біля траси: гостинці додому. Коли сіли назад в авто Тетяна, несподівано, почала розпитувати Степана чому він закінчив школу в 1990, якщо мав у 1989? 

— Чому у тебе виникло таке питання? — здивувався Степан.

— Та, то ми вчора з Єгором розмовляли і він запитав скільки тобі років... і один рік в нас не клеївся.