Фантомна довіра - Лана Вернік

— А я двічі у перший клас пішов.

— Це як? 

— Та отак… У мене перед школою померла бабуся і ми запізнилися на початок навчання, а потім в мене помер брат у січні, захворіла мама і я до школи майже і не ходив. Програму шкільну я засвоїв, але директриса була така вперта, що не дозволила мені перейти у другий клас і восени я знову пішов до першого класу. Батько намагався з нею домовитися, але вона була невблаганна… — він усміхнувся і похитав головою.

— Мда-а-а… — протягнула Тетяна.

— То якби ти пішов зі своїм роком… То був би в одному класі з Бакеро? — здивувалася Лора. Вона ніколи не помічала цієї невідповідності років. Навіть не думала про це...

— Так. Були б однокласниками. Але ми і так здружилися . Мабуть, така вже доля, хуліганити разом.

— Так, малята, ДОЛЯ… Але я не про те. Та тітка-директриса — заслуговує на величезну подяку чи могорич від кожного з вас.

— Чому це? — Лора повернула голову до сестри.

— Якби Степан пішов до школи зі своїм роком — то після іспитів поїхав би до Москви, — сказала Тетяна, — і його б не було на водосховищі ТОГО дня коли Юлька Горбач “жартувала”… І навряд чи хтось би зміг тебе врятувати… Це ми з Єгором вчора до такого висновку дійшли. Отакі збіги обставин, малята...

Лора перевела погляд з сестри на Степана. Він, насупивши брови, дивився на дорогу. Життя складається з різних за змістом подій, котрі трапляються з нами чи нашими близькими, друзями, знайомими чи незнайомими людьми. Ми не завжди розуміємо їхнє значення, але кожна з них важлива… Двічі в перший клас… 1980 року був другий похід, 1979 — перший… цього року народилася Лора. А він би точно поїхав...

Фурія вела його. Результати його тестувань у військкоматі її вражали, і після школи на нього чекало місце у Вищій школі КДБ СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського (така назва була з 1954 р. до 1992 року. зараз це Академія Федеральної служби безпеки РФ) і особисто генерал-лейтенант Леонід Постніков, тодішній керівник, був зацікавлений у ньому. Тому після закінчення школи він би поїхав до Москви… І на водосховищі б точно не був... І з Горбачем не бився б... І Лариси б він ніколи не знав... і не дізнався б про її існування.

— Хороший висновок... — кивнув Степан.

Поява чорного позашляховика біля дому Ільченків привернула увагу сусідів — Відьмак привіз дівчат! Тетяна стрибала біля машини, як козеня, доки Степан розвантажував речі дівчат і гостинці. Матір обіймала доньок, менша щебетала, як їй там все сподобалося — це була її перша поїздка на море, та ще й з такими казковими умовами проживання, а старша мовчала, майже не відводячи очей від Відьмака. Зачинивши багажник, він обійняв її.

— Я зараз до бабусі і десь через півгодини заскочу до тебе, — сказав Степан. Лора лише кивнула у відповідь — клубок підступаючих сліз стискав їй горло, але вона не заплакала.

Хризонівна радісно зустріла онука, намагалася його нагодувати і дуже обурилася, почувши, що він зараз же їде, бо у нього через пару годин літак.

— Та що ж це робиться? Не міг раніше повернутися? Навіть не поговорили! Що мені людям казати, як запитають про тебе і про Лариску?

— А чому ти маєш комусь щось пояснювати? Яке їхнє діло, що у мене з нею? Нехай за собою дивляться, — Степан поцілував суху шкіру бабусиної щоки, — все, бабусю, я поїхав.

— Бережи себе, Степане. Ти ж у мене один лишився…

— Я в себе теж один, — він усміхнувся.

— Це на скільки?

— Три місяці. Не сумуй. О… тобі скоро приїде сюрприз.

— Який?

— Побачиш, — усміхнувся, відчиняючи машину.

Через тиждень ВІра Хризонівна отримає свій сюрприз: путівка в санаторій в Саки — на три тижні, на лікувальні “грязі” і квитки на поїзд: туди і назад. Такий сюрприз їй дуже сподобається і вона його прийме.

Лариса чекала його біля хвіртки. Лиш він вийшов із машини — вона притулилася до нього і він загорнув її в свої обійми.

— П’ятого вересня, в п’ятницю, я планую прилетіти в Україну. Не можу зараз сказати точний час, бо не знаю, як то все буде, але будь ласка… дочекайся мене в цей день біля центрального корпусу училища…

Лора кивнула.

— Повтори.

— П’яте вересня… — почала Лора тремтячим голосом, — п’ятниця… біля центрального корпусу…

— Так. Я приїду. Ну, все мАла, час. Тільки не плач. Мені пора їхати.

Довгий прощальний поцілунок, звичайно, сльози Лариси, бо стриматися цього разу вона не змогла…

Тоня жила весь цей час у Києві і прийшла до Лори лише наступного дня, бо вони з Бакеро приїхали перед виїздом у Крим “зібрати речі на Казантип”. Помітила кулон.

— Діамант… ну нічого собі, — вона захоплено розглядала прикрасу. — Скільки карат?

— Я не пам’ятаю… наче 33… там у футлярі лежить папірець, на ньому має бути написано… Але Степан казав, що він без дефектів, дуже чистий.

— Ну, Степан у тебе молодець. Друга половина, кажеш, у нього?

— Так.

— Коли приїде, нехай замовляє на заручини нову прикрасу, — засміялася Тоня, — ось на цей пальчик, — дівчина вказала на безіменний палець правої подруги, — і діаманта на нього, бо близнюки мають бути разом.

— Ой, Тоню… Я згодна жити і без прикрас, тільки б він був поруч…

— Лорко, це ж діаманти! Найкращі друзі дівчат! І таких друзів має бути БАГАТО. Тим більше, що Степан МОЖЕ тобі їх забезпечити.

— Так… Може, — Лариса зітхнула. Довго пояснювати, — от тільки ці друзі не можуть ні обійняти, ні сказати добре слово.

— Вони можуть круто фінансово підтримати, раптом що.

— Це ж його подарунок… — Лора перелякано поглянула на Тоню. Вона не здасть його в ломбард...

— Все, все… спокійно. Це я просто висловлюю припущення…

Вони ще обговорювали дачу, море… і Тоня сказала, що було б добре туди поїхати всім наступного року парами. Можливо. Наступного року буде видно. Знову ситуація, яку так просто не поясниш подрузі...