Фантомна довіра - Лана Вернік

Лариса ніколи не бачила Степана таким розбитим. ВІн казав нібито загальні фрази, але їхній зміст її лякав. Степан запаркував авто біля будинку і розвернувся до Лариси.

— Вибач. Мене несе. Мозок погано варить. Давно не спав, в літаку теж не дали подрімати і немає з ким про це поговорити, але й на тебе скидати весь цей бруд не можна. Пробач.

— Тобі ж потрібно з кимось поговорити…

Степан поглянув вперед, на подвір’я, на людей, що повертались до своїх квартир: хтось у парі, хтось із пакетами, хтось з букетом, хтось вів за руку дитину; і Степан провів жінку з малою дівчинкою особливо довгим поглядом.

— Там я зрозумів, що не хочу мати дітей, — несподівано видав він. 

— Чому? — здивовано запитала Лора. Вона хотіла. Не зараз, потім, але вона мріяла мати від Степана сина чи доньку. А може і обох, як вийде. Така його заява її здивувала і спантеличила.

— Цей світ занадто жорстокий, щоб приводити в нього ще когось.

— Але ж у нас не Африка…

— Не Африка. Хоча, насправді, ми мало чим відрізняємося. У нас тут теж, переважно, виживають. Ще клімат не той, і в нас поки що ще не стріляють, а як тільки людина відчуває можливість і силу позбавити когось життя — вона змінюється. Її суть проявляється у всій красі.

— Але ж не всі люди — погані…

— На перший погляд — не всі. Дуже легко вдавати з себе цивілізовану людину, коли живеш у мирі і достатку. Коли змінюються умови — змінюються і люди, дуже сильно. Цей світ прогнив на всіх рівнях. Наша цивілізація байдужості і лицемірства робить цю планету непридатною для життя. Земля хвора людьми. Ми як ракова пухлина на її поверхні. Тому я не хочу після себе нікого тут лишати.   

Степан замовк, дивлячись у якусь відому лише одному йому точку. Його слова шокували Лору, але, бачачи його стан, вона намагалась переконати себе, що це рішення наслідок чогось пережитого ним там, в Африці, і з часом він змінить свою думку… Можливо, вона зможе його переконати.

— Ти п’єш таблетки? — він поглянув на неї.

— Так...

— Це добре, — Степан кивнув і вийшов з машини.

ВІн обійшов авто спереду, і Лора простежила за ним занепокоєним поглядом до дверцят біля себе. Степан ступав важко, ніби ніс незриму вагу на своїх плечах. Що ж трапилося? За ці три тижні він таки постарів... Степан, відчинивши дверцята, подав Лорі руку. Вона вклала свою долоню в його і розгублено поглянула йому в очі.

— Але ж ти можеш змінити свою думку у майбутньому? — запитала Лариса.

— Хіба що трапиться диво. 

— Я дуже хочу мати від тебе дитину…

Степан нічого не відповів. ВІн ступив крок ближче, схилився до обличчя Лори і, поклавши другу руку їй на потилицю — наблизив до себе та поцілував. Дотик його обвітрених губ був не схожим на всі колишні поцілунки. Не було пристрасті і нестримної енергетики — була якась невимовна туга і внутрішній невиказаний біль. Степан ніби шукав підтримку, він не поспішав. Торкнувся її губ своїми і завмер, не дихаючи та намагаючись побороти тремтіння, котре наростало в його тілі. Мовчання Степана говорило більше, ніж слова: йому потрібна зараз її любов і підтримка, а не з’ясування чому він прийняв таке рішення і спроби переконати його змінити свою точку зору…

Лариса вільною рукою обвила його шию. Зараз Степан був з нею таким, яким вона його ще ніколи не бачила і не знала — вразливим. Шершаві губи відчувалися незвично і щетина колола шкіру, але Лора не звертала на це уваги і почала цілувати його сама. Неспішно і повільно, спочатку нижню, потім верхню губу. Степан шумно вдихнув, ніби отримав бажаний заряд енергії та відійшов назад. Допоміг їй вийти, забрав з заднього сидіння сумку і зачинив машину. Поклавши руку їй на талію повів Ларису до під'їзду. Вони мовчки піднімалися ліфтом, і Лора, не порушуючи мовчанки, пригорнулася до нього. Не такою вона уявляла їх зустріч після розлуки, але у цій стриманості і мовчанні Лора вбачала більше близькості, ніж у бурхливому вираженні емоцій. Саме тоді, вперше в житті, вона усвідомила важливість існування поруч людини, з якою мовчання є розмовою і має свій потаємний зміст. Степан обійняв її вільною рукою і коли ліфт піднявся нагору і відчинилися двері — вийшли вони не одразу, продовжуючи ще просто стояти.

Коли Степан відчиняв двері — у нього завібрував телефон. Він відчинив квартиру, запустив Ларису всередину і лише потім поглянув, хто дзвонить.

— Щось вона пізно, — усміхнувся він і прийняв виклик. — Слухаю вас, Кіро Дмитрівно. Так, прилетів. І що? У мене з’явилися вільні дні у графіку, в понеділок я буду вже в Болгарії, не хвилюйтеся, — Степан зачинив двері і зняв з плеча сумку, слухаючи монолог кураторки. — Якщо ребели проїб*ли вантажівки з боєприпасами камаджорам, то до чого тут я? Я їм не нянька. Обмін відбувся — я поїхав. Що Я там робив? Якщо ви не вкурсі, то в Олега — загострення малярії. Ви цього не можете не знати, Кіро Дмитрівно. А Віталя ще не відійшов від поранення. Так. Досі. У нього куля кістку зачепила, а це майже як перелом: надовго. І в джунглі йому з такою ногою їхати — це самогубство. То хто, крім мене, мав їхати, Кіро Дмитрівно?

Степан зайшов на кухню, Лора пішла слідом. Вона, як, власне, і він, не була тут півтора місяці (відпустка+відрядження). Він потягнувся до чайника, але Лора помахала головою і забравши чайник вилила з нього колишню воду. Доки Степан слухав монолог Фурії, вона ополоснула чайник і, набравши свіжої води, увімкнула. Він кивнув їй на знак подяки.

— До того, як ці мудаки уклали угоду з ОРФ — камаджори досить успішно воювали на боці попереднього уряду. Вони мисливці і джунглі — їхній дім, тому при бажанні — відслідкувати банду ребелів під кайфом для них не проблема. Мене дивує ваша реакція! Ви прагнете врегулювання конфлікту і “миру у всьому світі” чи організувати нову бійню? Якщо вас не влаштовує моя робота — звільняйте! Їдьте на місце і власним прикладом покажіть нам всім, нерозумним бакланам, як це потрібно робити, — Степан зняв батарею з телефону і усміхнувся. — Думаю, завтра у нас будуть гості.