Фантомна довіра - Лана Вернік

Степан взяв від стіни милицю і, спираючись на неї, подолав ті кілька метрів, що їх розділяли, та підійшов до Лори. Вона стежила за його наближенням схвильованим поглядом, не відводячи очей від ноги в шині. Коли постать Степана опинилася впритул біля неї, Лариса ковтнула клубок, що стискав горло і, задерши голову, поглянула йому в очі — зустріла вичікуючий пильний погляд, він зовсім не шкодував про те, що зробив і спостерігав за її реакцією. Від цього Лорі ставало прикро і боляче… Чому? Чому він так чинить? Чому не сказав про свій ранній приліт і нога… це через ногу? Що з нею?

Степан дивився на Лору і читав в її очах образу та хвилювання… Водночас вони ставали повними сліз. Провів вільною рукою по щоці Лори.

— Наядо… Я прилетів учора ввечері. Їхати до тебе було вже пізно, та і… трохи важко. Тому я приїхав на квартиру і просто чекав тут твого приходу. Сподівався, що ти захочеш підготувати до мого приїзду якийсь сюрприз і от, я тебе дочекався.

— Сюрприз?.. В тебе з сюрпризами завжди якось краще виходить… — тремтячим голосом сказала Лариса. Так хотілося пригорнутись і обійняти Степана, але не робила цього. Вона образилась. І вважала за потрібне продемонструвати йому рівень свого обурення, щоб більше так не робив…правда, якщо втримається і не пригорнеться до нього сама.

— Мені і років побільше: натренувався, — він усміхнувся, але жарт Лариса не оцінила. Сльози потекли потоками по щоках і вона шмигнула носом.

— Не смішно...

— Лоро, — він спробував обійняти її, але вона сіпнулась і Степан відвів руку, — будь ласка, почуй мене — я б приїхав до тебе серед ночі, побудив би вас всіх і не дав нормально поспати й відпочити. Ти б сьогодні на заняттях була сонна і неуважна, а так — ти виспалася, відбула пари і приїхала, як планувала. Ну, мАла, не сердься на мене. Будь ласка. 

Лариса мовчала і сопіла, виражаючи своє незадоволення.

— Все ж так, як планувалося, тільки я трохи раніше приїхав. Допоможу тобі зробити те, що ти хотіла.

— Ми втратили час, який могли просто побути разом...

— Так. Ми втратили одну ніч. Я буду тобі її винен, — Степан усміхнувся і обійняв Лору — вона вже не смикалася, дозволила йому ці обійми, але не обіймала його у відповідь.

— Що у тебе з ногою? — запитала, дивлячись униз.

— Трохи зачепило. Там нічого страшного. Уламки витягли і все зашили.

Лариса відхилилась і поглянула на нього спідлоба.

— Показуй.

— Зараз? — награно дивуючись, перепитав він.

— Степане, з рукою тоді все теж було, нібито, нормально, — заговорила вона схвильовано і поклала руки йому на талію, — а насправді мало не сталося біди! Я хочу сама побачити, що з ногою все гаразд!.. Ну як ти можеш зараз веселитись?!.. — обурилася Лора, бо Степан слухав її і на його обличчі сяяла усмішка: вона таки до нього доторкнулася...

— Я обожнюю, коли ти сердишся, мАла…

Лора нічого не відповіла йому, просто вперлася чолом у його груди. Вже не сердилась і не ображалася, його присутність розвіювала весь її настрій влаштувати йому зразково-показову прочуханку.

— Я не можу на тебе сердитися. Хочу, але не можу… — Лариса підняла голову догори, — Давай я погляну на твою ногу і почну тебе нещадно експлуатувати на кухні.   

Вся ліва гомілка була у різних порізах: глибокі були зашиті, дрібні — просто оброблені. Лариса оглянула ногу, почервоніння було на двох порізах, а так, в цілому, стан ноги не викликав особливого занепокоєння.

— Давно це сталося?

— У понеділок.

Степан сидів на дивані в залі, а Лора присіла на підлозі біля його ноги. Вона зняла куртку і була у спідниці і зеленому смарагдовому светрі, котрого він купив їй улітку. Цей колір неймовірним чином підкреслював її очі і дуже їй пасував. Настільки, що Степан не міг відвести від неї погляду.

— А що трапилось? Ти можеш сказати? — вона обережно торкнулася почервонілих швів. — Чи це секретна інформація?

— Можу.

Лариса зробила жест, запитуючи про прослуховування.

— Жучків немає, я перевірив сьогодні всю квартиру і балкон: ніде не задзвеніло. Не було що робити вдень, тому вирішив перевірити, — Степан усміхнувся, милуючись тим, як вона морщила носа, оглядаючи поранення.

— Це добре, — вона кивнула. — То що сталося? — Лариса вся напружилась, готуючись почути розповідь, і взялась скручувати бинт, щоб замотати йому ногу, а він дивився на неї і мовчав. — Степане… ти тут?

— Тут, — він струснув головою, відганяючи фантазії, — Олег ще не оклигав після рецидиву малярії, тому я поїхав замість нього з Віталіком. На Східному узбережжі рідко буваю, той бік — він відрізняється. Ну, то таке. Обмін відбувався на кордоні Ефіопії і Сомалі і коли ми майже закінчили — по нас почали стріляти з боку Сомалі.

— Чому? У вас же домовленості...

— З Сомалі не все так просто… У них громадянська війна з 1988 року і досі не видно ні кінця, ні краю (Громадянська війна в Сомалі триває донині). Там така гримуча суміш… Починалось усе як боротьба проти диктатора, а вилилось у бійню між різними кланами, релігійними громадами, миротворцями ООН та армією США… в 93-му там збили дві їхні вертушки і Клінтон забрав звідти своїх солдатів. Тоді багато хто забрав свої місії. Ще є різні організції, що тягнуть на себе ковдру. Країни вже нема. Немає центральної влади і державних інституцій. Сомалі, як країна, просто розпалась в 91-му на різні удільні князівства, котрі тепер воюють і домовляються між собою. Після смерті минулого року генерала Айдіда — одного з лідерів, котрий дуже хотів бути президентом — таких масштабних протистоянь поки що немає, але іноді десь щось хтось ділить. Ми домовилися з одним кланом, а іншиму це не сподобалось, почали стріляти. Частина боєприпасів нахрін вибухнула, почалася метушня.

— Але ж ви привезли зброю… Чи вона їм не потрібна?

— Потрібна. І їжа потрібна, бо там голод, але є розумники, котрі обстрілюють транспортні судна, що привезять продукти. Одним словом — Сомалі.