Фантомна довіра - Лана Вернік
— А як ви звідти пішли? Всі цілі?
— Відстрілювались і відступали у бік Ефіопії. Ефіопська сторона нас прикрила трохи. Якось таки вибралися, дісталися до госпіталя. І потім у нас звільнилася посада штурмана, — Степан замовк і поглянув на Ларису, котра змотувала бинт.
— Звільнилася?.. — перепитала Лора, а потім ахнула і завмерла, прикривши рота рукою. Вона зрозуміла.
ВІн спустився з дивану на підлогу до Лори, посунувши поранену ногу вперед і пригорнув її до себе. Вона обхопила Степана руками і притислася до нього всім тілом. Штурман не пішов на іншу роботу — він помер у госпіталі від поранень.
— Нам надали допомогу і потім ми вилетіли в Румунію.
— Чому в Румунію, а не Болгарію? — тихо запитала Лора, не відхиляючись від Степана ні на міліметр.
— Тому що ми — поштові голуби, і в нас повсюди є свої гнізда, — він сумно усміхнувся і притулився щільніше щокою до голови Лариси. Весь цей час він, заспокоюючи, гладив їй спину. Все ж мАла молодець. Вона вміє тримати удар і не впадає в істерику… — Був варіант у Бельгію, але Румунія була трохи ближче, та і мої й Віталіка речі були там.
Вони довго сиділи на підлозі обійнявшись, доки Степан не поскаржився, що так не дуже зручно нозі.
Лариса заспокоїлась і, замотавши Степану ногу розповіла, що хотіла готувати на його приїзд щось домашнє: картоплю з м’ясом і білими грибами, овочевий салат, а також печиво. Печиво хотіла пекти сьогодні, а на картоплю просто все почистити і порізати, а готувати — завтра… Та якщо він вже тут — то сьогодні будуть готувати все одразу. Її ідеї йому сподобалися.
Степан заявив, що може потрібні продукти почистити і нарізати. Лора погодилася. Дуже не любила чистити картоплю і вдома всілякими способами намагалась уникнути цієї роботи. Він почистить, не питання, і йому приємно, що вона планувала піти на такі жертви заради нього.
Дивувався білим грибам, великим і гарним, як намальованим — сама знайшла? Ні, привіз дядько. Був на днях, привозив гриби і мед. Вона в ліс не ходить — боїться. Степан сказав, що потрібно буде піти разом, коли нога трохи загоїться, він давно не був у лісі. Навіть якщо вони не знайдуть грибів — прогуляються. Полетить з України він аж 19 жовтня, рано вранці.
Розповів, як у дитинстві ходив з братом і дідом Василем збирати гриби в Карпатах, як вперше назбирали повні кошики поганок і дідо бурчав, що з такими грибниками і ворогів не треба. Як сиділи на заваленому стовбурі, і, дістаючи гриби з кошика, дід Василь пояснював що то за “звір”. Поганки викидав, а їстівні лишав... і як він пишався, що у нього в кошику лишилося три гриби, а в Олексія — один... Потім ходив вже тут, з батьком Бакеро, дядьком Іваном. Зі своїм рідним батьком ніколи не довелося бувати в лісі разом, лише чув від нього різні розповіді з часів дитинства… Як малими вони з братом зустрічали лосів і кабанів в лісі, як кидали велосипеди і задля порятунку лізли на дерева, з переляку вискакуючи на такі стовбури, що потім не могли видертися на них вдруге… В Монголії з лісами було “ніяк”, там довкола частини була лише пустеля Гобі, а тут, у селищі, вони були всі разом лише одного разу, ранньою весною, коли приїжджали на день народження бабусі. Тоді грибів у лісі не було...
— А коли? Я не пам’ятаю, щоб ти приїздив… — дивувалася Лора.
— А тебе, мАла, тоді ще й у проекті не було. Мені було п’ять років з хвостом таким нормальним, майже шість. А ти народилася через три дні, після того, як мені сім виповнилось.
— Гм, — Лариса гмикнула і відвернулася. Помовчала, — зате я молодша за декого, не буду тикати пальцЯми…
Степан усміхнувся. Не почувши його відповіді на свій закид, Лора озирнулась.
— Що тебе так веселить?
— Ти коли сердишся — така класна…
Лора відвернулася. Дуже багато різних думок і питань виникло в голові одномоментно: від “чому ж ти мене тоді не кохаєш?” до “чому не хочеш мати зі мною дітей?”… Краще нічого не питати і не з’ясовувати: зараз — не той момент. Тому просто поцікавилася чи не болить у нього нога? — Ні, він на знеболювальних препаратах.
Вони чудово ладнали на кухні. Вони взагалі чудово ладнали, якщо не займати певних тем…
Вже під кінець готування Степан почав принюхуватись і нити, що від таких ароматів у нього зараз всі кишки на вузол зав'яжуться. Лора сміялася, казала, що він вередує як малий, і пропонувала йому попити води — Степан кривився і відмовлявся — колупав салат. А потім Лариса подумала про свої слова… і навіть пожалкувала, що їх сказала. По суті, в сім років Степан лишився без матері, перед ким йому було вередувати? Звичайна недолюблена дитина, котра обросла панцирем, а всередині він — те саме дитя… Так, вона йому не матір і не збирається опікуватися ним, та він і сам не дозволить, але це вперше він проявляв таку свою дитячу нетерплячість…
За вечерею він розпитував її про навчання, про те, як будуть проходити практичні заняття. Згадка пологового будинку на Севастопольській викликала у нього усмішку, але він ніяк цю інформацію не коментував, за що Лора була йому дуже вдячна. Досі соромилась, згадуючи всю ту історію...
Після вечері Лора хотіла повторити конспект — завтра практичні заняття в другому корпусі по педіатрії і хірургії. Хотіла сісти на кухні, почала прибирати все на столі. Він мовчки подавав їй тарілки, а потім підвівся і запропонував протерти стіл. Лариса питально поглянула нього, вона може і сама, але погодилась і зібралася піти по сумку з конспектами, що лишилась у прихожій, та помітила на лаві, де він сидів, щось кругле, розміром з футбольний м’яч, замотане в рушник.
— А що це таке? — запитала вона вказуючи на незрозумілу круглу річ.
— Це матеріал для наукового експерименту, добутий контрабандним способом.
— Контрабанда? Не може бути, — Лора усміхнулась. — І що це?
— Тільки не смійся… — Степан потягнувся, дістав замотану річ, скинув рушник і дістав звідти каменя, за розміром трохи меншого за футбольного м’яча.
