Фантомна довіра - Лана Вернік

На День Незалежності Тетяна ПОЇХАЛА до Києва з подружкою Інною, меншою сестрою Ірини. Єгор чекав Таню. Вони погулялися містом, посиділи у кав'ярні, про яку Інна потім розповідала пошепки від захоплення. Хлопець поривався відвезти їх додому машиною, але Тетяна відмовилась і він провів їх на останню електричку. Просив про наступну зустріч, але Тетяна лукаво усміхалась і нічого не обіцяла. Сказала, що подзвонить. Потім. Коли? Ще не знає...

Інна була вражена, якого хлопця подруга собі "підчепила" на морі. Але Тетяна мовчки кивала і нічого не пояснювала приголомшеній подрузі. Між ними величезна прірва. Його увага приємна, але по-перше — вона ще мала, а по-друге — він з іншого світу…   

Заняття в училищі почалися з першого дня. Без урочистих лінійок і посвят. Одразу. Лора їздила в училище напередодні, дізналася розклад. Нікого не зустріла, бо, як виявилося, ліцеїсти ділились інформацією по телефонах. Староста поїхала, все дізналась і донесла інформацію до всіх.

Першого вересня Лора оминула спортивний майданчик, на якому вишикувались у білих халатах ті, хто цього року лише вступив на навчання, і пішла до другого навчального корпусу, де у великій аудиторії на першому поверсі мала бути лекція на весь потік третього курсу фельдшерського відділення. Олена Пилявець зустріла її біля входу в корпус і радісно обійняла.

— Лоро, ти — просто бомба! Дуже класно виглядаєш! Де відпочивала?

— Біля Одеси.

— Вау… — дівчина помітила підвіску, — це діамант?

— Так…

— Це той новий хлопець подарував, що привозив тебе на іспит? — змовницьки усміхнулась Олена до Лори.

— Він.

— Я за тебе рада, — Олена усміхнулася, — життя налагоджується! А де він зараз? Чому не привіз свою принцесу на початок занять?

— Він у відрядженні… Має бути цієї п’ятниці.

— О, та це ж вже скоро!

— Ло-о-оро! — почувся голос Валерія. — Це має каратися кримінальною відповідальністю! Хіба можна бути такою гарною? Олено, викликай ментів, здамо її, доки вона нікого не вбила!

— Привіт, балабол, — сказала Олена. — Встиг?

— Та встиг, куди би я дівся, — він став між дівчатами, взявши обох за талії, — дівчата, ви до поглинання нової порції знань готові?

— Готові, — усміхнулася Лора.

— Чудово. ПІШЛИ… Мені зараз всі заздрити будуть! Я заходжу на пари разом з найгарнішими дівчатами в училищі!

— А ти що, вже всіх новеньких промоніторив?

— Ну… так, поверхнево оглянув: ніхто якось в око не кинувся… А тут — є де оку зачепитися, — він усміхнувся по черзі до обох дівчат.

— Ти тільки чіпляйся обережно. Бо ми, знаєш, дівчатка зайняті, — Олена поплескала його по щоці і відійшла вбік. Валерій відпустив Лору. Зайти втрьох до другого корпусу було неможливо, бо двері були не дуже широкими і студенти ходили в обох напрямках одразу.

Яким би балаболом Іщенко не був — Лора була рада його побачити, як і решту одногрупників, за якими скучила. Якими би вони не були.

Наближалася п’ятниця. Серце Лори калатало як божевільне і різні думки, хороші і не дуже, навідувалися до неї. Приїде чи ні? А як щось трапилося? Намагалася не думати про це. Відсиділа п’ять пар, як на голках, постійно визираючи у вікно від обіду і слухаючи викладачів через слово. Перші два тижні йшла начитка лекцій, з третього тижня вже починались практичні заняття тут, в училищі, а потім вони їздитимуть по лікарнях… Як Лариса вже знала, хірургія у неї буде в військовому госпіталі, інфекційні хвороби — у Жовтневій лікарні, а акушерство і гінекологія — в пологовому будинку на Севастопольській площі… Почувши цю назву з вуст викладача — вона аж підстрибнула. Вона там вже була… Невже доведеться зустріти там Зою?

Попрощавшись до понеділка, студенти розійшлися хто куди. Лора лишилася стояти перед центральним входом — Степана не було…

Вона крутила головою на різні боки, з надією вихоплювала поглядом чорні позашляховики, але вони виявлялися не тими… Простояла майже годину… Ноги починали нити, а серце німіло за грудиною. Його немає. Не приїде? Лариса вже і плакала, і сварила себе, що засумнівалася в його словах… Втомившись, сіла на сходи, голова гула і вона вклала її собі на коліна. Сутеніло.

— Спати тут не твердо? — почула вона голос біля себе і, піднявши від колін голову, побачила прямо перед собою усміхнене обличчя Степана, котрий присів навпроти неї.

— Ти приїхав… — прошепотіла Лора і, простягнувши до нього руку, торкнулася його щоки. Справжній. Він їй не сниться, — Ти приїхав!

Лора кинулася йому на шию сміючись і плачучи водночас.

— Тихше, мАла, ти мене зараз завалиш, — сміявся він, обіймаючи Ларису.

— Тебе так довго не було…

— Вибач, літак вилетів із запізненням. Погода не сприяла. Я боявся, що ти мене не дочекаєшся, бо вже ж пізно.

— Я б чекала, хоч до ранку… — піднявши голову з його плеча, Лора поглянула йому в очі.

— Куди їдемо, Наядо? В ресторан чи…

— До тебе на квартиру, — сказала вона серйозно, — все інше — потім.