Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

«Ти половину зжер!» А той присягається, що не винен. Пан обер-лейтенант Шеба мазнув його по пиці і поставив йому мене за взірець: він, мовляв, он які порції носить панові обер-лейтенанту Лукашу. Наступного дня невинно побитий жовнір пішов знову по обід у ресторан, про все розпитав і переказав своєму панові, а той, своєю чергою, моєму обер-лейтенантові. Сиджу я надвечір за газетою й читаю повідомлення ворожих штабів із фронту. Аж тут гульк — вбігає мій пан обер-лейтенант увесь блідий і зразу як скочить до мене: «Розповідай, скільки подвійних порцій ти брав для мене в ресторані за свій рахунок? Йому, — каже, — все відомо, отже, ніякі відмовки тобі не поможуть. Він, мовляв, давно вже знає, що я бовдур, але щоб я був божевільний, то це йому на думку не спадало. Він, мовляв, через ту ганьбу, якої я йому наробив, з насолодою застрелив би спочатку мене, а потім себе. «Пане обер-лейтенанте, — кажу я йому, — як ви брали мене в денщики, то першого ж дня сказали, ніби в кожного денщика дві жмені до чужої кишені. А оскільки в тому ресторані і справді давали дуже маленькі порції, то ви б точно могли подумати, що й я такий самий негідник, як усі, і зжираю ваш обід».

— Господи милосердний! — прошепотів Балоун, нахилився за валізкою надпоручника Лукаша і сховався з нею далі у вагон.

— Тоді надпоручник Лукаш, — не вгавав Швейк, — почав вивертати всі свої кишені, але нічого там не знайшовши, сягнув до камізельки і витяг звідти свій срібний годинник. Він був надзвичайно зворушений. «Швейку, коли я дістану платню, будь ласка, підрахуйте, скільки я вам винен... А цей годинник залиште собі як подарунок і більше не дурійте». Та якось притиснула нас така біда, що я мусив той годинник віднести в ломбард...

— Що ви там робите, Балоуне? — вигукнув раптом фельдфебель Ванєк. Нещасний Балоун замість відповіді похлиснувся. Він уже встиг відчинити валізку надпоручника Лукаша і запихав у рот його останню булочку...

***

Повз станцію, не зупиняючись, пройшов інший військовий поїзд, набитий «дойчмайстрами», яких посилали на сербський фронт. Вони ще не отямилися від того ентузіазму, що спалахнув у них при прощанні з Віднем, і безугавно верещали:

Принц Євгеній[376], славний лицар,

Щоб радів австрійський цісар,

Добуватиме Белград,

Міст уже понтонний ставить,

Завтра військо переправить,

Скаже бити із гармат.

Якийсь капрал з хвацько підкрученими вусами, обпершись ліктями на вояків, що, сидячи в дверях, колисали ногами біса, висунувся з вагона. Капрал диригував і гулюкав на все горло:

Міст готовий, час рушати[377],

Під фортецю пруть гармати

Разом з військом за Дунай.

Під Земліном сила наша,

Скоро з сербів буде каша...

Несподівано він утратив рівновагу, вилетів з вагона, з усього розгону вдарився животом об важіль стрілки і повис на ньому.

А поїзд летів усе далі й далі, а в задніх вагонах співали вже іншої:

Граф Радецький, лицар зброї[378],

Із Ломбардії слизької

Клявся ворогів мести.

По Вероні походжає,

На нові полки чекає, —

Є, прийшли — вперед, брати!..

Нашпилений на безглузду стрілку, войовничий капрал був мертвий. Біля нього на варті з багнетом уже стояв якийсь молоденький жовнірик з гарнізону станції, який сприймав свою роль дуже поважно. Він виструнчився біля стрілки з таким тріумфуючим виглядом, немовби це він настромив капрала на неї.

Вартовий був мадяр, і тому, коли вояки з ешелону батальйону Дев’яносто першого полку бігли дивитися на капрала, жовнірик кричав на всю станцію:

— Nem szabad, nem szabad! Komision militär, nem szabad![379]

— Цей уже звільнився, — сказав бравий вояк Швейк, який і собі затесався між цікавими. — А це має свою вигоду, бо хоч він і дістав шматок заліза в живіт, зате всі знають, де його поховали. Це якраз на залізниці, і ніхто не мусить шукати його могили по всіх бойовищах.

— Дуже делікатно настромився, — зі знанням справи додав Швейк, обходячи капрала з усіх боків, — усі кишки залишилися в штанях.

— Nem szabad, nem szabad! — кричав молоденький мадярський жовнірик,— Komision militär banhof, nem szabad!

За Швейком несподівано почувся суворий голос:

— Що ви тут робите?

Перед ним стояв кадет Біґлер. Швейк козирнув.

— Голошу слухняно, оглядаємо небіжчика, пане кадет.

— А що ви за агітацію тут розвели? Що вам тут узагалі треба?

— Голошу слухняно, пане кадет, — з гідністю і спокоєм відповів Швейк, — я ще ніколи не вів жодної «зааґітації».

Кілька вояків за спиною кадета засміялися, а наперед виступив фельдфебель Ванєк.

— Пане кадет, — пояснив він, — пан обер-лейтенант послав сюди ординарця Швейка, щоб він доповів йому, що трапилося. Я щойно із штабного вагону, там вас шукає батальйонний ординарець Матушич за наказом пана батальйонного коменданта. Вам належить негайно з’явитися до пана капітана Заґнера.

За хвилину прозвучав сигнал на посадку, і всі порозходилися по своїх вагонах. Ванєк, ідучи за Швейком, сказав:

— Коли збирається багато людей, то ви, Швейку, тримайте при собі свої премудрості. Могло б вам це вилізти боком. Цей капрал — із дойчмайстрів, і хтось міг би сказати, буцімто ви з цієї пригоди радієте. Адже Біґлер страшний чехожер.

— Таж я нічого не сказав, — відповів Швейк тоном, який відкидав будь-який сумнів. — Хіба тільки те, що той капрал настромився дуже делікатно, бо всі кишки залишилися у нього в штанях... Він міг...

— Годі, Швейку, досить про це говорити, — і фельдфебельрахівник Ванєк сплюнув.

— Та, зрештою, це все одно, — не вгавав Швейк, — де за найяснішого нашого цісаря вилізуть кишки з живота — чи тут, чи там. Він свій обов’язок виконав... Він міг...

— Погляньте, Швейку, — перепинив його Ванєк, — батальйонний ординарець Матушич знову пре до штабного вагону. Дивуюся, як він ще не запоров носом на рейках.

Кілька хвилин перед цим між капітаном Заґнером і наполегливим кадетом Біґлером відбулася дуже гостра розмова.

— Я здивований, кадете Біґлер, — сказав капітан Заґнер, — чому ви мені одразу не доповіли, що нікому не видадуть обіцяних 150 грамів тієї угорської ковбаси. А тепер я сам мушу ходити і особисто дізнаватися, чому