Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

фельдфебель Ванєк і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що лише він мул, як казав надпоручник. Адже ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших мулах. Тепер розмова, на превелике задоволення Ванєка, поточилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванєкові закортіло сказати Балоунові щось дошкульно повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свою улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Праґна-Параміта», — він звернувся до пришибленого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:

— Ви, Балоуне, мусите стежити за своєю поведінкою, щоб не втратити довір’я до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Кожного разу, коли перед вами постає проблема, подібна до тієї, яку ви зжерли, завжди запитайте самого себе: «У якому співвідношенні до мене перебуває печінковий паштет?»

Швейк вважав за потрібне доповнити це зауваження практичним прикладом:

— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть колоти і коптити свиню і що як тільки ми будемо вже на місці і ти довідаєшся номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта доправила до нашої роти, а ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він вчасно був не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми ум’яли б твою шинку так, як ти умелигав панові обер-лейтенанту печінковий паштет.

Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.

— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком пана обер-лейтенанта. Бо вас хотіли перевести в санітари, і носили б ви тепер поранених з поля бою. Під Дуклею наші тричі підряд посилали санітарів за одним пораненим хорунжим, що був поранений у живіт перед дротяними перешкодами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило винести його з-під вогню, але поки його донесли на перев’язочний пункт, хорунжий віддав Богові душу.

Балоун не втримався і голосно захлипав.

— І як тобі не соромно, — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояка?

— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун. — Я ненажерливий ненажера, це правда, але тільки тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це в нас таке вже з діда-прадіда. Небіжчик татуньо в Протівині заклався в корчмі, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок і дві хлібини, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз було по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по гальбу пива і змахну два кіло вудженини. Був у нас старий наймит Вомеля, то він завжди мене повчав, аби я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухла, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока надробити трохи сиру, бо не було хліба, то це вже було велике свято. І той ненажера-селянин за тиждень умер, бо його шлунок не звик до такої біди...

Балоун підвів своє засмучене обличчя:

— Але я сподіваюся, що Господь Бог хоч і карає людей, але все ж не лишає їх без своєї милості.

— Господь Бог сотворив ненажер, то він про них і подбає, — зауважив Швейк. — Тебе вже раз прив’язували, а тепер ти, безсумнівно, заслуговуєш, щоб тебе послали на передову лінію. Коли я був денщиком у пана обер-лейтенанта, він у всьому на мене покладався. Йому ніколи й на думку не спадало, щоб я міг щось у нього зжерти. Коли видавали понад норму, він мені завжди казав: «Залиште це собі, Швейку», або «Я без цього можу прожити, дайте-но мені шматочок, а з рештою робіть, що хочете».

А коли ми жили в Празі, пан обер-лейтенант іноді мене посилав по обід до ресторану, і щоб він не подумав, ніби я половину зжер, я сам із своїх останніх грошей, коли мені порція здавалася малою, купував ще одну, щоб пан обер-лейтенант наївся і нічого поганого про мене не подумав. Але одного разу він про це довідався. Я завжди приносив йому з ресторану меню, а він уже там собі сам щось вибирав. Того дня вибрав фаршироване голуб’ятко. Мені дали половинку, а я подумав, що пан обер-лейтенант міг би запідозрити, чи не з’їв я, бува, другу половину сам, і за свої гроші купив йому ще одну порцію. Було того стільки, що пан обер-лейтенант Шеба, який того дня шукав, де пообідати, і приблудився саме на обід у гості до мого надпоручника, також по-справжньому наївся. Напхався та й каже: «Ти мені не говори, що це одна порція. У цілому світі ти на меню не дістанеш цілого начиненого голуба. Якщо стрельну сьогодні якісь грошенята, то пошлю до того твого ресторану по обід. Скажи щиро, це подвійна порція?» Обер-лейтенант покликав мене за свідка, що дав мені гроші лише на одну-однісіньку порцію, бо ж він не знав, що сьогодні в нього будуть гості. Я підтвердив це. «Ось бачиш, — сказав мій обер-лейтенант. — Але це ще нічого. Позаминулого разу Швейк приніс мені на обід аж двоє гусячих стегон. Можеш собі уявити: юшка з локшиною, волове м’ясо з анчоусовою підливою, двоє гусячих стегон, кнедлів і капусти аж під саму стелю та ще й налисники».

— Ц-ц, ну й ну-у-у! Бодай тебе раз та й ще раз, — облизнувся Балоун.

Швейк вів далі:

— Отут-то я й попався. Пан обер-лейтенант Шеба на другий день справді послав свого денщика по обід до цього ресторану, а той йому приніс на друге маленьку купку плову з курки, щось зо дві ложечки, ну, мовби півторамісячне дитятко викакалося в пелюшки. Тут пан обер-лейтенант Шеба і налетів на нього: