Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Мостіна-Літаві вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би подібний шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилося б і сліду. Практичного значення це не має.

Капітан Заґнер дуже нерадо притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю й чекаємо. А що шифри міняються, це теж правда.

Капітан Заґнер відступав по усій лінії бою.

— У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом що далі, то менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не точні і невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як сум’яття, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилину, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми будемо в Рабі, meine Herren! Вояки дістануть тут по 150 грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку. — Заґнер подивився на маршрут: — О четвертій дванадцять від’їжджаємо, о третій п’ятдесят вісім усі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі... Zugsweise, Direktion Verplegsmagazin № 6[375]. Контроль при роздачі продуктів покладається на кадета Біґлера.

Всі поглянули на кадета Біґлера, мовби попереджуючи:

— Доведеться тобі, молокососе, витримати бій.

Але старанний кадет Біґлер уже витяг з валізочки аркушик паперу, лінійку, розграфив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав розпитувати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з командирів не знав цього напам’ять, вони могли подати Біґлеру потрібні цифри лише згідно з незрозумілими записами у своїх блокнотах.

Капітан Заґнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли потяг зупинився на вокзалі в Рабі, він закрив книжечку і зауважив:

— А цей Людвіґ Ґанґгофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вилетів із штабного вагона і попрямував до Швейка.

***

Швейк і його друзі вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати, що йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи.

— Тепер гірше, ніж за панщини, — просторікував він. — Колись у війську було не так. — Його дідусь, що живе в нього дома на ласкавому хлібі, розповідав, що під час війни 66-го року офіцери ділилися з вояками і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш якогось молодого дідуся, — сказав він чемно, коли вони приїхали в Раб. — Твій дідусь пам’ятає лише війну шістдесят шостого року, а от дідусь мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за кріпосного права. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе на службу. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, що служив у свого татуня, був такий здоровезний, що не можна було його і з місця зрушити. От дід і каже: «Запишім цю почвару тут, якого біса так надриватися». А лісник почув це, і давай кричати та ціпком махати, мовляв, викорчувати пень — і баста! Дідусь-капрал тільки й сказав до нього: «Ти, шмаркачу, я старий відставний вояка». За тиждень він дістав повістку і мусив знову рушати до Італії на військову службу. Пробув дідусь там ще десять років, а додому писав, що він того лісника, як повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник задер ноги ще перед тим.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, ходіть сюди, — сказав він. — Облиште ці ідіотські патякання, а краще поясните мені одну справу.

— Вже йду, голошу слухняно, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимось дивним поглядом.

Справа полягала в тому, що під час ганебно проваленої доповіді капітана Заґнера у надпоручника Лукаша проявився певний детективний хист. Для цього, правда, не довелося вдаватися до якихось спеціальних розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенант, у батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я приніс їх з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинилися біля погаслого паротяга, що вже з тиждень чекав на поїзд з бойовою амуніцією, Лукаш прямо запитав:

— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, це дуже довга історія, а ви завжди зводите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви подерли інструкцію про воєнну позику, і хотіли дати мені потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили з вікна: за кожне вікно по 20 гелерів, і за кожну гуску стільки ж.

— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник. З самого початку він вирішив провадити свій допит так, щоб секретна суть цієї справи залишилася в таємниці і щоб цей баламут Швейк не пронюхав про що йдеться.

— Ви знаєте Ґанґгофера?

— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.

— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.

— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодними німецькими письменниками особисто не знайомий. Я знав лише одного чеського письменника, Ладіслава Гайка з Домажліц. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького сірка за чистокровного шпіца. То