Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

роману, а другий том залишив тимчасово у нашій ротній канцелярії. Я мав непоганий намір: хай, думаю, панове офіцери прочитають перший том, а тоді їм видадуть другий, як це роблять у бібліотеках. Та раптово прийшов наказ їхати і телефонограма цілому батальйону: усі зайві речі здавати на полковий склад. То я ще запитав пана Ванєка, чи вважає він другий том роману зайвим. А він мені сказав, що після сумного досвіду в Сербії, Галичині і Угорщині жодних книжок для розваги на фронт не возять. Єдиний сенс мають скриньки в містах, куди для вояків складають прочитані газети, бо в газетний папір добре завивати тютюн або сіно, яке вояки курять в окопах. У батальйоні вже роздали перші томи роману, а другі ми віднесли на склад. — Швейк замовк, але за хвильку додав: — Там, на тому складі, скільки всякої всячини, пане обер-лейтенанте. Там навіть є циліндр будейовицького регента, в якому той з’явився до полку під час мобілізації.

— От що я вам, Швейку, скажу, — тяжко зітхнувши, промовив надпоручник Лукаш. — Ви взагалі не уявляєте собі наслідків своїх вчинків. Мені вже самому гидко називати вас ідіотом. Для вашого ідіотизму взагалі бракує слова. Коли я вам скажу: ідіоте, то це для вас занадто м’яко і ласкаво. Ви встругнули щось жахливе. Усі найстрашніші злочини, вчинені вами, відколи я вас знаю, — порівняно з цим останнім просто ангельська музика. Якби ви, Швейку, знали, що ви наробили... Але ви про це ніколи не довідаєтесь... А якщо, можливо, колись зайде розмова про ці книжки, то хай вас Бог боронить ляпнути, що я вам сказав стосовно другого тому... Якщо колись зайде мова про ті перші і другі томи, то ви й вухом не поворухніть. Ви ні про що не знаєте, нічого не чули, нічого не пам’ятаєте. І борони вас Боже вплутати мене до чогось. Пам’ятайте тоді...

Надпоручник Лукаш говорив таким голосом, наче в нього була гарячка. Момент, коли він замовк, Швейк використав для невинного запитання:

— Прошу великодушно мені пробачити, пане обер-лейтенанте, але чому я ніколи не довідаюся, що я таке страшне встругнув? Я, пане надпоручнику, насмілився про це запитати лише для того, щоб у майбутньому уберегтися від подібної історії, бо ми, як кажуть, учимося на своїх помилках. Ось, наприклад, ливарник Адамець з Даньковки, який помилково випив соляну кислоту...

Швейк не докінчив, бо надпоручник Лукаш урвав його приклад з життя словами:

— Ви, дурний бовдуре! Я вам нічого не збираюся пояснювати. Лізьте назад у вагон і скажіть Балоунові, щоб він, коли приїдемо до Будапешта, приніс мені у штабний вагон якусь булку і той печінковий паштет, що загорнутий у станіоль насподі у валізі.

А Ванєкові скажіть, що він дурний мул. Я тричі просив його дати мені точні відомості про кількість людей. Сьогодні це мені було конче необхідно, але я мав лише старі дані з минулого тижня.

— Слухаюсь, пане обер-лейтенанте, — гаркнув Швейк і, не кваплячись, почвалав до свого вагона.

Надпоручник Лукаш, ідучи поміж коліями, сам собі докоряв: «Усе ж таки треба було вцідити йому пару разів у морду, а я розмовляю з ним, як з рівним собі».

Швейк поважно вліз у свій вагон. Він перейнявся повагою до своєї персони. Адже не кожного дня вдається встругнути щось таке жахливе, що навіть сам не смієш довідатися про це.

***

— Пане фельдфебель, — сказав Швейк, коли вже сидів на своєму місці. — Пан обер-лейтенант Лукаш, як мені здається, сьогодні, мабуть, у дуже доброму настрої. Він наказав мені передати вам, що ви мул, бо пан обер-лейтенант уже тричі просив вас подати йому точні дані про кількість людей.

— Господи Боже, — розсердився Ванєк. — Ох і натру ж я морди тим чотовим. Хіба ж я винен, що кожен чотар — ледащо, робить, що йому заманеться, і не надсилає даних про кількість людей у чоті. Не з пальця ж мені їх висмоктувати? Ось які порядки в нашій роті. Таке може статися тільки в одинадцятій маршовій. Я передчував це, я так і знав. Ані хвилини не сумнівався, що в нас непорядки. Одного дня в кухні бракує чотири порції, другого — знову-таки — три зайві. А ці гультяї хоч би дали мені знати, хто лежить у лазареті. Ще минулого місяця у списках у мене значився Нікодем, і лише при виплаті грошей я довідався, що тому Нікодемові жаба дала цицьки ще в Будейовицях у лазареті від наглих сухот. А для нього регулярно відпускалося постачання, навіть одержали уніформу, але бозна-куди вона поділася. А потім ще пан надпоручник переказує, що я мул. Він сам не вміє тримати порядок у своїй роті.

Фельдфебель Ванєк схвильовано ходив по вагону.

— Якби я був командиром роти, у мене всі ходили б як по ниточці. Я все достеменно знав би про кожного вояка. Чотові мусили б мене двічі на день інформувати про кількість людей. Та що вдієш, коли наші старшини ні до чого не здатні. І гірший за усіх чотар Зіка. Все йому смішки та жарти. Я, скажімо, повідомляю, що Коларжіка з його роти відкомандировано до обозу, а він на другий день знов подає мені ту саму кількість людей, мовби Коларжік і далі вилежується в його взводі. І таке повторюється день у день, а потім я ще й мул... Такими манерами, пане надпоручнику, не здобудете друзів. Ротний фельдфебель це вам не якийсь єфрейтор, яким кожний може підтерти собі...

Балоун, що прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванєка те вишукане слівце, яке той мав сказати, бажаючи й собі таким чином втрутитися в розмову.

— А ви не пхайте носа до чужого проса! — розлютився фельдфебель-рахівник.

— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан обер-лейтенант наказав, щоб, коли приїдемо до Пешта, ти приніс йому у вагон якусь булочку і печінковий паштет, загорнутий у станіоль насподі його валізи.

Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, зігнув хребет і в такій позі сидів досить довго.

— Йому вже амінь, — сказав він тихим розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона.

— Амінь, — повторив він уривчасто, — я думав... я його перед від’їздом розгорнув, понюхав... чи він не зіпсувався. Я його покуштував! — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.

— Ви його зжерли разом зі станіолем, — сказав