Твої не рідні - Ульяна Соболева

 Раптово набігли такі ж обшарпанці, як і він.  Але я не боялася, мене переклинило, і я вп'ялася в картину мертвою хваткою.  Мені здавалося, що, якщо я її випущу, то зраджу мамі.  Ця ікона - пам'ять про неї для Марійки.  Потім відчула різкий біль у потилиці, і в очах потемніло.

 «- Мам, я закохалася.  У нього очі такі сірі, як сталь, і вії довгі, як у дівчини.  Мааам, він красивий.

 Її обличчя крізь туман, і вона здається мені на багато років молодшою, схилилася наді мною і по голові гладить.  І я щаслива і в той же час плачу.

 - Дурна, моя дівчинко, улюблені завжди здаються гарними.

 - Ніііі, він, правда, дуже красивий.  Я таких ніколи не зустрічала.  Мам,  у нього зморшки біля очей у куточках і смаглява шкіра, він такииииий сильний і розумний.

 - Здається, і правда, закохалася.  Обережніше, Анютко, чоловіка не можна любити занадто сильно.  Залиш шматочок себе для себе.  Не віддавайся цілком і повністю.

 Посміхається.  Мамусю, яка ж ти гарна, коли посміхаєшся.  Я так скучила за тобою.

 - Не можу, мам.  Він уже все забрав.  Мене там немає.

 - Не говори такі страшні речі.

 - Що ти, мамо, там є він.  Скрізь у мене всередині.  Особливо тут.  Де серце.

 - Коли всередині так багато когось, то  може стати дуже порожньо і боляче, коли раптом виявиться, що його там ніколи й не було.

 - Нііііі, такого не може бути.  Він теж мене любить.  Я знаю.  Я відчуваю.  В очах його бачу.

 - Моя маленька дурненька, як погано ти знаєш чоловіків.

 А вона раптом почала розчинятися, ставати прозорою, і я хапаю пальцями повітря, а голова розколюється від страшного болю.

 - Погано, так ... погано, мам ... дуже погано.  Адже він мене кинув ... і ти кинула.  Чому ти мене кинула, мамо?

 Вона головою хитає.  Сльози мені витирає.  Я її зачепити не можу, а вона мене зворушує.

 - Що ти, моя хороша.  Я завжди поруч.  Просто ти мене не бачиш.  Тільки вві сні.

 - Не бачу ... не відчуваю.  Не чую.  Повернися хоча б на один день.

 - Я тут.  Прокидайся, мила.  Чуєш мене?  Я тут.  Відкрий очі ... прокидайся,  Анютко.  Тобі треба прокидатися. На тебе Марійка чекає ».

 Розкрила очі, глибоко втягнувши повітря, і побачила над собою обличчя сусідки Соні, мами Тетяни, і Варечки, її онучки, а поруч  із ними ще двоє сусідів: один із собакою, який обнюхує моє обличчя і лизькає ніс.- Анечко, з вами все в порядку?  Ми вже швидку хотіли викликати.  Ці алкаші втекли, коли Антон Михайлович  із Наполеоном вийшов і розігнав тварюк.

 Я повільно сіла на землі, відчуваючи, що руки вологі, подивилася : вони в крові, пальці порізала, а картини поруч немає.  Видерли-таки.  Антон Михайлович допоміг мені зіп’ястися  на ноги, Соня обтрусила поділ мого плаття, а Варечка подала мені шарфик.

 - Добре, що сумочку не зірвали.

 Я дивилася на них, а обличчя  розпливалися, розмазувалися.  До мене ще не доходило, що тут усе, що було для мене дорогим, валяється на смітнику.  І мені більше нікуди це віднести, уберегти, забрати.

 - Виселили нелюди, так?

 Я кивнула, стискаючи сумочку і намагаючись при всіх не розридатися.

 - Так, ти не переймайся.  Ми дещо і до себе забрати можемо, поки житло не знайдеш.  Так, дівчатка?

 Жінки активно закивали.

 - Заберемо, а що.  Я на балконі покладу.

 - У мене є місце в коморі.

 - У мене місця особливо немає, але я можу забрати і у себе скласти картини, гардини і ще деякі невеликі речі.

 Я повторювала «спасибі», а у самої у голові дзвенить, і здається, що весь світ знову розбивається на друзки  і ніколи не стане колишнім.

 За годину ми рознесли моє барахло по сусідах.  Тьотя Соня перебинтувала мені пальці.  Марія допомагала Варі: носила мамині малюнки і її набори для в'язання та нитки.  Складала в шафці.  При ній мені довелося взяти себе в руки і не ридати.  Але вона і так все розуміла. Брала  моє обличчя в долоні і заглядала мені в очі.

 - Не плачеш?  - жестами.

 - Не плачу.

 - Точно?

 - Точно.

 Пригрозила мені маленьким пальчиком, а я згребла її в оберемок і заховала обличчя в золотисті кучерики.  Якби не вона, я б, напевне, не вижила.  Я б не впоралася.  Усе-таки  жіноче щастя полягає саме в дітях, і, щоб не сталося, саме в них і прихований сенс життя.  І коли здається, що розкришило в пил і вже ніколи не піднятися на коліна, доводиться збирати всю волю в кулак і підніматися.  Жити заради них.

 - Я знайшла роботу, тітко Соню.

 - Ну ось.  Не так уже все погано, моя хороша.  Попий чайку.  Я заварила м'яту і листя смородини.  Усе своє.  Люда любила мій чай, царство їй небесне.

 Мене злегка пересмикнуло.  До сих пір не можу змиритися, коли про маму так кажуть.  Це про когось іншого.  Мама жива.  Вона просто кудись поїхала, кудись, де ми поки  що не можемо зустрітися.

 - І коли виходиш?

 - Сьогодні в нічну.

 - І що це за місце таке, що вночі треба?

 - Непогане місце.  Я потім усе розповім.  Учора ось теж вийшла, і відразу звільнили.

 А сама Марійці хвостики поправила і на коліна посадила до себе.