Чорний дім - Стівен Кінг
— Що ти маєш на увазі під тим, що тобі не подобалася сама дорога? — запитує Шнобель. — Я неодноразово бачив, як ти їздив у місця, наперед знаючи, що вони не зовсім хороші. Можливо, ти трохи лукавиш, Мишеня?
— Чорт забирай, ти можеш називати це, як хочеш, я просто розповідаю тобі те, що було. Знак ніби казав: «ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ, ЯКЩО ЗНАЄШ, ЩО ДЛЯ ТЕБЕ КРАЩЕ». Він збурював у мені погані передчуття.
— Воно й не дивно, якщо враховувати, що це було погане місце, — перебиває Сонні. — Я бачив погані місця, вони не хочуть, щоб ти туди йшов і повідомляють про це.
Шнобель кидає на нього стриманий погляд і каже:
— Мені байдуже, наскільки зловісним є те місце, але якщо там живе Рибак, то я їду туди.
— І я поїду з тобою, — каже Мишеня, — але просто дослухай. Я хотів змінити курс і поїхати кудись поїсти смаженої курочки або ще чогось, що в поєднанні з «Максимальною» було б просто райською їжею чи як би ще то назвав Коулрідж, але Мала Ненсі хотіла поїхати туди, тому що в неї з’явились такі самі відчуття, як і в мене. Вона була азартною дівкою. І впертою теж. Тож я звернув, а Маленька Ненсі притулилася до моєї спини і сказала: «Не будь боягузом, Мишеня, давай газу!» — тож я трохи пришвидшився. І все навколо, здавалось, було передвісником лиха і жаху, але я бачив лише шлях, що, звиваючись, ховався між дерев, і переконував себе, що там немає нічого страшного.
— Що саме там було? — запитує Сонні, неначе хоче дізнатися інформацію для наукового дослідження.
— Темні постаті підходили до краю дороги і дивилися крізь дерева. Кілька з них бігли до мене, але я проїжджав крізь них, як крізь дим. Не знаю, можливо, вони і були димом.
— До дідька, це все кислота, — каже Шнобель.
— Можливо, але мені так не здавалося. Крім того, «Максимальна» ніколи не спричиняла поганих галюцинацій, пам’ятаєш? Справа була не в темряві. Так чи інакше, перш ніж усе почалось, я раптом подумав про Кіз Мартін. Саме так, я пам’ятаю це. Я фактично бачив її, просто переді мною, вона виглядала так само, як коли приїхала швидка допомога.
— Кіз Мартін, — каже Шнобель.
Мишеня повертається до Джека.
— Кіз — це дівчина, з якою я зустрічався в університеті. Вона часто благала нас дозволити їй покататися з нами, і одного разу Диктатор позичив їй свій байк. Кіз, отримавши те, що хотіла, вирішила відірватись наповну. Вона переїжджала через кляту маленьку гілочку. Думаю, вона була…
— Більшою, ніж гілочка, — каже Док. — Це була маленька гілляка, зо два дюйми в діаметрі.
— Цього достатньо, щоб перевірити свій баланс, особливо якщо, ти новачок у їзді на мотоциклі, — каже Мишеня. — Вона перелетіла через цю маленьку гілляку, а мотоцикл за нею, Кіз відлетіла і вдарилась об землю, у мене ледь не зупинилося серце.
— Я зрозумів, що вона мертва, тієї ж миті, як підійшов ближче, і побачив, під яким кутом лежала її голова, — каже Док. — Не було ніякого сенсу надавати їй першу медичну допомогу, ми накрили її своїми піджаками, і я поїхав викликати швидку. За десять хвилин вони її забрали. Один із лікарів упізнав мене, оскільки якийсь час до того я був на практиці у відділенні швидкої допомоги, а інакше в нас могли бути серйозні проблеми.
— Я й не знав, що ти насправді лікар, — каже Джек.
— Закінчив ординатуру з хірургії в університеті Іллінойс. Але на цьому я поставив крапку. — Док посміхається йому. — Зависати з цими хлопцями і варити пиво все ж цікавіше, ніж проводити весь день, ріжучи людей.
— Мишеня, — каже Шнобель.
— Так. Я саме під’їжджав до повороту невеличкої дороги, коли Кіз стояла переді мною, я бачив її досить чітко. Її очі заплющені, голова звисає, як листок, який от-от упаде. «О Боже, — сказав я сам собі, — це зовсім не те, що я хотів би наразі бачити». Я пережив це знову, я знову відчув те, що відчував, коли Кіз ударилась об землю. Мене охопив жах. Саме так, охопив жах.
— Ми проїжджаємо поворот, і я чую, як недалеко в лісі починає гарчати пес, це не гарчання одного собаки, у ньому вчувається гарчання близько двадцяти великих скажених псів. Здається, що моя голова зараз вибухне. Я зводжу очі, щоб переконатися, що зграя вовків чи що там ще могло бути не біжить до нас, і я довго вдивляюся, аж доки розумію, що попереду химерний та дивний будинок. Чорний Дім.
— Маленька Ненсі б’є мене по спині, постукує по голові і кричить, щоб я зупинився. Повірте, я був тільки за, тому що менш за все мені хотілося наближатись до цього місця. Я зупиняю свій байк, Маленька Ненсі зістрибує та блює на узбіччя дороги. Вона тримається за голову і блює ще і ще. Я відчуваю, що мої ноги стають як ватяні, щось важке стискує груди. Навіжене створіння наближається дедалі ближче. Я ще раз дивлюсь у кінець дороги і бачу, що цей неприємний, проклятий будинок тягнеться назад до дерев, неначе хоче відповзти, але стоїть на місці. Що довше ти на нього дивишся, то більшим він стає! Тоді я бачу, як навколо нього з’являються блискучі вогні, і від них іде загроза. Не підходь, — кажуть вони мені, — забирайся звідси, Мишеня. Аж тут я бачу, що ще один знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» нахилився до ґанку, і цей знак, Боже… цей знак неначе світиться і дає зрозуміти «ЦЕ ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ДРУЖЕ».
— Моя голова, здається, розколюється навпіл, я підбираю Маленьку Ненсі на байк і вона висне на мені, як мертвий вантаж. Я заводжу мотоцикл, розвертаюся на місці та мчу звідти геть. Коли ми повернулись до мене додому, я поклав її в ліжко, і вона пролежала там три дні. Мені
