Чорний дім - Стівен Кінг

— Дякую, — каже Джек. — Тенсі, ти можеш мені ще сказати, що говорив тобі Ґорґ?

Вона схиляє голову, ховає і випинає губи.

— Він казав, що прийшов сюди через палаючу діру із краями-пелюстками. Він сказав, що я як матір маю допомогти своїй доньці. У вірші її звати Ленор, але її справжне їм’я Ірма. І він сказав… він сказав, що жалюгідний стариган з’їв її ногу і що з Ірмою могло статись ще гірше.

На кілька секунд Тенсі, здається, поринає у свій внутрішній світ, зникає за нерухомою оболонкою. Її рот досі напіврозтулений, очі навіть не кліпають. Коли вона повертається звідти, де була, то стає схожою на статую, що повільно оживає. Вона говорить так тихо, що її навіть важко почути.

— Я хотіла розправитися з тим стариганом, добряче розправитись. Але ви дали мені прекрасні лілії та сказали, що він не той. Він же не той, правда?

Джеку хочеться кричати.

— Він сказав, — шепоче Тенсі з недовірою, — що з Ірмою могло статись ще гірше. Він не сказав, що саме. Він показав мені. І коли я побачила, то думала, що очі мої горять. А втім, я все одно бачила.

— Що ви бачили?

— Велике-велике місце, усе у вогні, — каже Тенсі. — У вогні, що здіймається вгору. — Вона замовкає, її тіло струшує внутрішній землетрус, він починається від обличчя, спускається вниз і виходить з кінчиків пальців. — Ірми там немає. Ні, немає. Вона померла, і жалюгідний стариган з’їв її ногу. Він надіслав мені листа, але я його не отримувала, тож Ґорґ прочитав мені. Я не хочу думати про той лист. — Вона говорить, як маленька дівчинка, котра описує те, що щось почула про когось або вигадала.

Щільна завіса з’являється між Тенсі й побаченим та почутим нею, саме ця завіса дозволяє їй функціонувати. Джек знову замислюється, що буде з нею, коли лілії зів’януть.

— А зараз, — каже вона, — якщо ви не збираєтеся мене цілувати, вам час іти. Я хочу трохи побути сама.

Здивований її рішучістю, Джек підводиться і починає говорити щось ввічливе і безглузде. Тенсі рукою показує йому на двері.

Надворі повітря наповнилося важкими, неприємними запахами, змішаними з невидимими хімічними речовинами. Лілії з Територій зберегли більше сили, ніж Джек міг собі уявити, більше ніж достатньо, щоб наповнити ароматом і очистити простір Тенсі. Земля під ногами Джека витоптана й випалена, у повітрі витає запах перегорілої кислоти. Джек ледь не змушує себе дихати, коли йде до пікапа, але чим більше він вдихає, тим швидше повертається до звичайного світу. Проте тепер він відчуває, що його світ отруйний. Він хоче лише одного: піднятись Шосе-93 до місця огляду, яке любить Джуді Маршалл, і прямувати через Арден до автостоянки, проминути двері лікарні, подолати бар’єри доктора Шпіґельмана і наглядача Джейн Бонд, аж доки зможе знову знайти життєдайну присутність Джуді Маршалл.

Він майже думає, що кохає Джуді Маршалл. Можливо, він і кохає її. Він знає, що потребує її: Джуді — його двері та ключ. Його двері, його ключ. Хай би що це означало, це правда. Так, жінка, яка йому потрібна, — одружена з неймовірно милим Фредом Маршаллом, але він не хоче одружуватись із нею; фактично, він не хоче навіть спати з нею, все зовсім не так — він хоче просто стояти перед нею і дивитись, що відбувається. Щось буде відбуватись, достоту, але коли він намагається уявити, що саме, то бачить лише вибух червоного малесенького пір’я — зовсім не те, на що він сподівається.

У нього паморочиться голова, однією рукою він спирається об кабіну пікапа, другою береться за клямку. І кабіна, і клямка обпікають йому руки, і деякий час він махає ними в повітрі. Коли сідає в кабіну, сидіння також гаряче. Спускає вікно, відчуття болючої втрати зникає. Джек знову впізнає запах звичайного світу, який тепер уже пахне гарно. Пахне літом. Куди йому зараз їхати? «Цікаве питання», — думає він, але коли знову опиняється на дорозі і проїжджає не більше ста футів, ліворуч бачить невисоку сіру дерев’яну будівлю «Сенд Бар». Джек, не вагаючись, звертає на досить велику стоянку, немов раніше знав, що їде сюди. Шукаючи місце в затінку, Джек об’їжджає будівлю і бачить невеличкий зелений оазис — крислатий клен, що росте просто з асфальту, у найвіддаленішому кутку автостоянки.

Він ставить свій «Рем» у затінку дерева, виходить із кабіни, залишаючи вікна опущеними. Хвилі гарячого повітря здіймаються над іще двома автомобілями на автостоянці.

Зараз 11 : 20. Він устиг зголодніти, оскільки його сніданок складався з чашки кави і шматка хліба з мармеладом, та й то три години тому. Джек відчуває, що день сьогодні буде довгим. Тому доки він чекатиме на байкерів, йому потрібно перекусити.

Задній вхід до «Сенд Бар» веде до вузького коридору, який зрештою закінчується довгим прямокутним приміщенням із блискучою барною стійкою з одного боку і рядком дерев’яних кабінок — з іншого. Посередині кімнати — два великі більярдні столи, а між ними музичний автомат біля стіни. На видному місці кімнати, по центру стіни, на висоті вісім-дев’ять футів над чистою дерев’яною підлогою, висить великий екран телевізора. Звук приглушений, тому неможливо зрозуміти змісту реклами. Після яскравого сонця на автостоянці в барі приємне тьмяне освітлення. Коли очі Джека звикають до напівтемряви, він бачить кілька ламп, що розсіюють світло.

Як розуміє Джек, бармен — це і є знаменитий Лестер Смердючий Сир Мун. Щойно Джек заходить, той зводить на нього погляд, а тоді знову відводить його і читає розгорнений «Вісник» на барній стійці. Джек умощується за кілька футів праворуч від нього на стілець, бармен знову підводить очі. Смердючий Сир не такий уже й жахливий, як Джек очікував. Він одягнений у чисту сорочку, яка лишень трішки світліша, ніж його кругле, з невиразними рисами обличчя та поголена голова. Мун має вигляд професіонала і водночас людини, ображеної життям. Мабуть, через те, що вимушений продовжувати сімейний бізнес, хоча переконаний, що в іншій сфері діяльності зміг би проявити себе набагато краще. Інтуїція підказує Джекові, що відчуття цілковитого розчарування і стало причиною прізвиська, яким нарекли його байкери. У нього вигляд такий, наче він щохвилини очікує відчути неприємний запах.

—