Чорний дім - Стівен Кінг

— Хлопці, ви їздите скрізь. Я подумав, можливо, ви його бачили. Він схожий на примару. Люди люблять розповідати про такі будинки, — сказав Джек.

Зазвичай будинки стають схожими на примару, якщо в них довго ніхто не живе або якщо в них сталося щось жахливе. У такому разі, думав він, дім сам собою стає жахливим, тож про нього говорять навіть ті, хто ніколи його не бачив. Зі слів Дейла, можна дійти висновку, що Чорний Дім зник у своїй власній неіснуючій тіні.

Він каже:

— Подумайте про це. Спробуйте пригадати. Ви прожили у Френч Лендінґу не один рік, невже вам ніколи не доводилось чути про будинок, який, здається, проклятий. Чорний Дім завдав шкоди своїм же будівельникам. Робітники ненавиділи це місце; вони боялися його, казали, що коли до нього підходиш, то не бачиш своєї тіні. Вони стверджували, що він уже був примарним, коли ще тільки будувався. Урешті-решт, усі відмовились там працювати, тож Берні довелось добудовувати його власноруч.

— Очевидно, він десь захований, — каже Док. — Він, швидше за все, не на видному місці. Його точно не варто шукати в одному з розвинених районів, таких, як Лібертивіль. Також його не знайдеш на Робід Гуд Лейн.

— Так, — каже Джек. — Мені варто було згадати про це раніше. Поттер розповів мені, що будинок будувався десь далеко, наприкінці так званої дороги, на галявині. Тож він десь серед лісу, Доку, ви маєте рацію. Він ізольований.

— Ей, ей, ей, — бурмоче Мишеня, сівши прямо і звісивши ноги з більярдного столу.

Його очі заплющені, він плескає м’язистою рукою себе по лобі.

— Якби я тільки міг пригадати… — звучить стогін розчарування.

— Що? — Голос Шнобеля вдвічі гучніший, ніж зазвичай, він говорить, неначе каменем товче об цементний тротуар.

— Я знаю, що бачив це місце, — каже він. — Щойно ви почали про це говорити, у мене з’явилось відчуття, що ви говорите про щось знайоме. Але воно зависло десь глибоко в пам’яті й не виходить назовні. Коли я спробував пригадати, змусив себе подумати, — з пам’яті винирнули блискучі вогні. Коли Джек сказав, що будинок десь серед лісу, я зрозумів, про що він говорить. Я чітко згадав це місце. Воно було оточене блискучими вогнями.

— З опису не зовсім схоже на Чорний Дім, — каже Джек.

— Це достоту був він. Насправді вогнів там не було, я просто їх бачив. — Мишеня говорить так, ніби це все пояснює.

Сонні видає уривчасті звуки сміху, а Шнобель хитає головою та каже:

— Чорт.

— Я не розумію, — каже Джек.

Шнобель дивиться на Джека, зводить палець і запитує Мишеня:

— Ти говориш про липень-серпень два роки тому?

— Звичайно, — каже Мишеня, — літо «Максимальної Кислоти». — Він дивиться на Джека і всміхається. — Два роки тому ми дістали цю дивовижну, дивовижну кислоту. Лишень одна крапля — і в голові п’ять чи шість годин найнеймовірніших розваг. Ця штука не має побічних ефектів. Вона просто є незрівнянною. Тепер ви зрозуміли, про що я?

— Думаю, здогадуюся, — каже Джек.

— Під її дією можна виконувати будь-яку роботу. Навіть можна їхати за кермом. Осідлав свій мотоцикл — і вперед, куди завгодно. Робити звичні речі було простіше простого. Ти починаєш розуміти, що немає нічого неможливого, У будь-якій справі ти намагаєшся перевершити самого себе.

— Бодай у чомусь, проте Тімоті Лірі таки мав рацію.

— Боже, це була чудова штука, — каже Мишеня. — Ми приймали її, аж доки вона не закінчилась. Аж доки не закінчилась уся кислота, до останньої краплі. Якби її можна було дістати ще, то більше не потрібно було б нічого шукати. Я ніколи не знав, звідки вона взялась.

— Тобі й не треба знати, — каже Шнобель. — Повір мені.

— Тож ви були під дією кислоти, коли бачили Чорний Дім, — каже Джек.

— Так, і ось чому я бачив вогні.

Дуже повільно Шнобель запитує:

— Де це, Мишеня?

— Я не впевнений. Але зачекай, Шнобелю, дай я договорю. Це було того літа, коли я був у тісних стосунках з Малою Ненсі Хейл, пам’ятаєш?

— Безперечно, — каже Шнобель. — Неймовірно прикрий випадок. — Він дивиться в бік Джека. — Маленька Ненсі померла саме після того літа.

— Це був сильний удар для мене, — каже Мишеня. — Здавалось, у неї була алергія навіть на світло і повітря. Вона постійно була хвора. У неї був висип по всьому тілу. Вона не могла перебувати надворі, бо від світла в неї пекли очі. Док не міг зрозуміти, що з нею, тож ми відвезли її в лікарню в Ла-Рів’єр, але вони також нічого не могли зрозуміти. Ми говорили з кількома хлопцями з Майо, але вони теж не змогли допомогти. Вона померла у тяжких муках. У мене серце розривалось, коли я на це дивився. Повірте, якби ви були на моєму місці, то відчували б те саме.

На кілька хвилин він замовкає. Потупивши очі, він дивиться на своє черево й коліна. Ніхто так само не промовляє жодного слова.

— Гаразд, — нарешті каже Мишеня, підвівши голову. — Ось що я згадав. Тієї суботи ми з Малою Ненсі гуляли під дією «Максимальної», просто їздили місцями, які нам подобалися. Ми поїхали до парку біля Ла-Рів’єр, тоді до Доґ-Айленда, до місця огляду. Ми поверталися тією ж дорогою, зупинились над урвищем — там дуже гарно. Після того нам не хотілося їхати додому, тож ми просто катались місцевістю. Мала Ненсі помітила знак «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», особисто я з тисячу разів раніше проїжджав попри нього і ніколи не помічав, — він дивиться на Джека Сойєра. — Я не можу сказати точно, але мені здається, це було на 35-му.

Джек киває.

— Якби ми не були під дією «Максимальної», я не думаю, що вона побачила б той знак. О ні, тепер я починаю пригадувати. Вона запитала: «Що це?» — і, присягаюсь, я двічі або тричі дивився, щоб побачити той знак. Він був нахилений, пошарпаний, з кількома іржавими дірками. Наче схилився до дерев. «Хтось хоче, щоб ми не поїхали цією дорогою», — сказала Мала Ненсі. «І що вони там ховають?» Щось на кшталт цього. «А де тут дорога?» Я