Загублена - Гілліан Флінн

Ні, нічого.

Ми з Боні й Го таємно зустрічалися в «Будинку млинців», де порпалися в історії Емі, намагаючись знайти хоч щось корисне. Ми вивчили її щоденник напам'ять — влаштували таке собі полювання на анахронізми. Все звелося до відчайдушних зачіпок типу: «Тут вона коментує Дарфур, а це було в новинах у 2010?» Так, ми знайшли сюжет з 2006 року, коли ті події обговорював Джордж Клуні. Чи от, може, найкраще з найгіршого: «У липні 2008 Емі жартує про вбивство безхатька, але мені здається, що жарти про мертвих бомжів з'явилися не раніше 2009». На це Боні відповіла: «Передай сироп, диваче».

Люди відчепилися від нас, повернулися до власних життів. Залишилася Боні. Залишилася Го.

Аж раптом дещо відбулося. Нарешті помер мій батько. Вночі, уві сні. Жінка востаннє його нагодувала, жінка востаннє вклала його спати, жінка помила його по смерті й жінка зателефонувала мені з цими новинами.

— Він був добрим чоловіком,— сказала вона. Знуджений тон з обов'язковою дозою співчуття.

— Ні, не був,— заперечив я, а вона розреготалася, наче й сама хотіла це сказати.

Я гадав, що мені стане краще, коли цей чоловік зникне з лиця землі. Натомість я відчув страхітливу порожнечу у грудях. Усе життя я порівнював себе з батьком, а тепер його не стало — і залишилася лише Емі, мій супротивник. Після невеличкої одинокої служби в запиленій каплиці я не поїхав з Го, а повернувся додому з Емі, притискаючи її до себе. Саме так, я повернувся додому з дружиною.

«Я маю вибратися з цього будинку,— подумав я.— Маю покінчити з Емі раз і назавжди». Спалю його, щоб уже ніколи не можна було повернутися.

«Ким я буду без тебе?»

Я мусив це дізнатися. Мусив розповісти власну історію. Це було ясно.

Наступного ранку, поки Емі клацала по клавіатурі, розповідаючи власну «Неймовірну» історію, я приніс свій ноутбук на перший поверх і втупився в сяйливий білий екран.

Я розпочав писати вступ до власної книжки.

«Я — зрадливий безхребетний страхополох, який боїться жінок, але все-таки я — герой вашої історії. Бо жінка, якій я зрадив — моя дружина, Емі Елліот-Данн,— соціопатка і вбивця».

Так. Я б таке залюбки почитав.

Емі Елліот-Данн

Десять тижнів після повернення

Нік досі прикидається. Ми обоє вдаємо, що щасливі, безтурботні й закохані. Але я чую, як він ночами клацає на комп'ютері. Пише. Записує свою версію, і я це знаю. Я знаю, це видно з гарячкового виливу слів: клавіатура клацає і цокає, наче зграя сарани. Я намагаюся зламати пароль, поки Нік спить (хоча тепер він спить, як я: крутиться і нервує, а я сплю, як він). Але мій чоловік засвоїв урок. Це вже не той коханий Нікі, який ніколи не помиляється,— він уже не використовує як пароль дату свого народження, чи маминого, чи Блікерового. Я не можу залізти в ноутбук.

І все-таки я чую, як він друкує, жваво і безперестанку. Просто уявляю, як він згорбився над клавіатурою: плечі підняті, язик між зубами,— і я знаю, що правильно вирішила захистися. Вдатися до запобіжних заходів.

Бо він пише не любовну історію.

Нік Данн

Двадцять тижнів після повернення

Я не виїхав. Хотілося влаштувати сюрприз своїй дружині, яку неможливо здивувати. Я хотів передати їй текст, коли виходитиму в двері для підписання контракту з видавництвом. Нехай вона відчує той неясний жах, коли розумієш, що світ от-от нахилиться й обіллє тебе своїм лайном, а ти нічого не можеш змінити. Ні, Емі, може, й не потрапить за ґрати, і це назавжди залишиться моїм словом проти її слова, але моя версія переконлива. Вона матиме емоційний резонанс, якщо не юридичний.

Тож нехай люди оберуть свій бік. Запишуться в команду Ніка чи команду Емі. Виведемо гру на наступний рівень. Почнемо продавати бісові футболки.

Аж ноги підкошувалися, коли я йшов сказати Емі: я вже не актор у її історії.

Я показав їй текст з кричущою назвою «Психопатична сука». Невеличкий жарт, зрозумілий тільки нам. Ми обоє любимо такі жарти. Я чекав, що вона кинеться дряпати мені обличчя, дерти одяг, кусатися.

— Ой! Який ідеальний момент,— радісно відреагувала вона і вишкірилася до мене.— А можу і я тобі дещо показати?

Я змусив її все зробити ще раз. Подзюрити на паличку, поки я сидів поруч на підлозі ванни, дивлячись, як сеча витікає, потрапляє на паличку і забарвлює її в блакитне — це ознака вагітності.

Потім я поволік її в авто й завіз до лікаря. Там спостерігав, як у неї беруть кров, бо насправді Емі не боїться крові. Ми дві години чекали результатів.

Емі була вагітна.

— Дитина, звісно ж, не моя,— сказав я.

— Ой, вона твоя,— посміхнулася Емі у відповідь. Спробувала лащитися.— Вітаю, татку.

— Емі...— почав я, бо ну звісно ж, це була неправда: я не торкався своєї дружини з моменту її повернення. А потім я все пригадав: коробка серветок, вінілове крісло, телевізор, порно і моя сперма десь у лікарняній морозилці. Я залишив на столі те повідомлення, де писалося, що сперму збираються знищити, бо я хотів викликати в Емі докори сумління, а потім повідомлення зникло. Просто моя дружина взялася до справи — і це було не знищення сперми, а її збереження. Про всяк випадок.

У мені несамохіть надулася величезна бульбашка радості, та незабаром ота радість перетворилася на металеву клітку жахіття.

— Заради моєї безпеки потрібно зробити кілька речей, Ніку,— сказала Емі.— Бо, маю сказати, тобі майже неможливо довіряти. Для початку тобі, звісно ж, доведеться витерти з комп'ютера свою книжку. А щоб уладнати все інше, ми складемо письмове свідчення під присягою, що ти сам придбав усі ті речі у повітці, а потім сховав їх там. А ще — що раніше ти вважав, наче я тебе підставляю, але зараз кохаєш мене, а я кохаю тебе, і все чудово.

— А якщо я відмовлюся?

Вона поклала руку на свій невеличкий пухкий живіт і насупилася.

— Гадаю, це буде просто жахливо.

Ми роками боролися за контроль у шлюбі, у нашій любовній історії, у нашій життєвій історії. Мене остаточно переграли. Я створив книжку, а Емі створила життя.

Я міг поборотися за