Загублена - Гілліан Флінн

Таннер підняв слухавку після першого ж гудка.

— Вона його вбила,— повідомив я.— Емі вбила Дезі, бо той по суті... бісив її, намагався показати, хто в домі господар, і вона вирішила, що може просто вбити його — і це стане її квитком назад до старого життя. Що вона зможе все спихнути на нього. Вона його вбила. Таннере, вона сама розповіла мені. Вона зізналася.

— Я не думаю, що тобі вдалося... записати цю інформацію? На мобільний абощо?

— Ми були оголені в душі з увімкненою водою, і вона говорила пошепки.

— Навіть не хочу питати,— вирішив він.— Ви двоє — найбільш намахані люди, яких я коли-небудь зустрічав, а я саме на таких і спеціалізуюся.

— Як там справи з поліцією?

— Вона все передбачила,— зітхнув він.— Її історія просто сміховинна, але не більш сміховинна, ніж наша версія. Емі користується найбільш надійним принципом соціопатів.

— Тобто?

— Що більша брехня, то легше в неї вірять.

— Ну ж бо, Таннере, має ж бути бодай щось.

Я підійшов до сходів, щоб переконатися, що Емі не стирчить десь неподалік. Ми перешіптувалися, однак... Тепер варто берегтися.

— Поки що нам слід притримуватися правил, Ніку. Вона достатньо споганила твій образ. Емі твердить, що все у щоденнику — це правда. Усі ті речі з повітки твої. Ти придбав те барахло за кредитками і просто соромишся зізнатися. А вона лише несамостійна багатенька дівчинка, тож що вона взагалі може знати про секретні кредитки, оформлені на чоловіка? І, Боже мій, та порнографія!

— Вона зізналася, що взагалі не вагітніла, а скористалася сечею Ноель Готорн.

— Чому ти не сказав одразу... Це ж неймовірно! Ми заручимося підтримкою Ноель Готорн.

— Ноель про це не знала.

Я почув на тому боці глибоке зітхання. Він уже навіть не намагався питати.

— Ми продовжимо мізкувати, продовжимо шукати,— запевнив він.— Щось таки знайдеться.

— Я не можу залишатися у цьому будинку з тією істотою. Вона мені погрожує...

— Замахом на вбивство... за допомогою антифризу. Так, я чув, що вона цього не заперечувала.

— Вони ж не можуть заарештувати мене через це, правда? Вона стверджує, що зберегла трохи блювотиння. Як доказ. Але чи можуть вони справді...

— Ніку, ліпше нам поки що не сіпатися,— мовив він.— Зараз поводься гарно. Жахливо таке казати, справді, але це моя найкраща юридична порада на цю мить: поводься гарно.

— Поводься гарно? І це твоя порада? Мій неймовірний представник армії адвокатів: «Поводься гарно»? Та пішов ти.

Я кинув слухавку, лютуючи.

«Я її прикінчу,— подумав я.— Я вб'ю ту срану суку».

Я поринув у темні фантазії, які приходили мені останні кілька років, коли Емі найбільше мене принижувала. Я мріяв, як довбону її молотком — як битиму по макітрі, доки це чудовисько не замовкне нарешті, не перестане повторювати всі ті епітети щодо мене: звичайний, нудний, посередній, не здатен здивувати, не може задовольнити, невиразний. Переважно з приставкою «не». У своїй уяві я лупцював її тим молотком, аж доки вона не перетворювалася на зламану іграшку, белькочучи «не, не, не», а потім таки затикалася. Однак цього було вже недостатньо, тож я відновив її до ідеалу і почав знову вбивати: обхопив пальцями її за шию — Емі завжди жадала близькості — і стискав, і стискав, а її пульс...

— Ніку?

Я озирнувся: Емі в нічній сорочці стояла на останній сходинці, нахиливши голову.

— Поводься добре, Ніку.

Емі Елліот-Данн

Ніч повернення

Він розвертається і, побачивши мене в кімнаті, здається наляканим. Це корисно знати. Бо я не збираюся його відпускати. Він може вважати, наче брехав, кажучи всі ті приємні речі, щоб просто заманити мене додому. Але я знаю правду. Знаю, що Нік не вміє отак брехати. Я знаю, що, виголошуючи ті слова, він збагнув правду. Дзинь! Бо неможливо так кохати, як кохали ми, і щоб це не просочилося аж у кістковий мозок. Наш тип кохання може перейти у стадію ремісії, але воно завжди готове спалахнути з новою силою. Це схоже на наймиліший на світі тип раку.

Ви не вірите? Ну, а як щодо такого: він справді збрехав. Нічого з того, що він казав, не було реальним. Ну, тоді до дідька його. Це все одно було першокласно, бо я його хочу якраз таким. Хочу чоловіка, яким він прикидався,— жінки таких обожнюють. Я таких обожнюю. Саме його я хочу бачити своїм чоловіком. На такого чоловіка я готова. Саме на такого заслуговую.

Тож він може або щиро мене кохати, як раніше, або я зажену його під каблук і перетворю на чоловіка, за якого вийшла. Вже остогидло мати справу з цим лайном.

— Поводься добре,— кажу я.

Він нагадує дитину, розлючену дитину. Стискає руки в кулаки.

— Ні, Емі.

— Я можу знищити тебе, Ніку.

— Ти вже це зробила, Емі.

Бачу, як його обличчя сіпається: це пробігає хмарка люті.

— Ну чому, на Бога, ти взагалі хочеш зі мною бути? Я ж нудний, звичайний, нецікавий, не надихаю. Я тобі не рівня. Останні кілька років ти постійно це повторювала.

— Це тому, що ти перестав докладати зусилля,— кажу я.— Ти був таким ідеальним зі мною! Ми були такими ідеальними на старті, а потім ти перестав докладати зусилля. От чому ти так вчинив?

— Я тебе більше не кохав.

— Чому?

— Бо ти більше не кохала мене. Ми — якась збочена, токсична стрічка Мьобіуса, Емі. Ми не були собою, коли закохалися, а коли нарешті виправили це, то — сюрприз! — виявилися токсичними. Ми доповнюємо одне одного в найжахливіший, найогидніший можливий спосіб. Насправді ти не кохаєш мене, Емі. Я тобі навіть не подобаюся. Розлучімося. Розлучімося і спробуймо стати щасливими.

— Я не розлучуся з тобою, Ніку. Ні. І присягаюся: якщо спробуєш піти, я присвячу все своє життя, щоб перетворити твоє життя на цілковите жахіття. І ти знаєш, що я на це здатна.

Він починає намотувати кола, наче ведмідь у клітці.

— Подумай про те, Емі, наскільки нам удвох погано: двоє найбільш нужденних на світі людей живуть разом. Я сам подам на розлучення, якщо цього не зробиш ти.

— Справді?

— Я розлучуся з тобою. Але буде краще, якщо зі мною розлучишся ти. Бо я знаю, що ти вже думаєш, Емі. Ти вважаєш, що з цього