Загублена - Гілліан Флінн

— Я вже дала вам свої коментарі: Емі Елліот-Данн вбила мого сина. Це не була самооборона. Вона його вбила.

— Ви можете це довести?

Ну звісно ж, вона не могла.

Репортерський звіт засвідчить виснаження бідолашного чоловіка Емі («його зморене обличчя говорить про багато ночей, проведених у страху»), полегшення Елліотів («батьки туляться одне до одного, чекаючи, поки їм повернуть їхню єдину дитину»), некомпетентність копів («це упереджена справа, повна глухих кутів і неправильних ходів, бо поліція завзято зосередилася не на тому підозрюваному»). Стаття відкине заяви Джеклін Коллінгз одним рядком: «Після ніякової зустрічі з Елліотами озлоблену Джеклін Коллінгз вивели з кімнати, а вона переконувала, що її син не винен».

Джеклін і справді вивели до іншої кімнати, де мали записати її свідчення та тримати подалі від набагато кращої історії: Тріумфального Повернення Неймовірної Емі.

Коли Емі випустили до нас, усе почалося спочатку. Фото і сльози, обійми і сміх, усе для незнайомців, які хотіли побачити й почути: «Як це було? Емі, як воно — втекти від свого викрадача і повернутися до чоловіка? Ніку, як воно — повернути свою дружину і водночас повернути назад свою свободу?»

Переважно я мовчав. У голові крутилися власні запитання, які накипали роками і були зловісним рефреном нашого шлюбу: «Що ти думаєш, Емі? Які в тебе емоції? Хто ти? Що ми зробили одне одному? Що робитимемо далі?»

Емі зробила милосердний королівський жест — вирішила повернутися додому, до нашого шлюбного ложа, до зрадливого чоловіка. Усі погодилися. ЗМІ насідали нам на п'яти, наче ми були королівською весільною процесією. Ми просвистіли повз неонові вулиці Карфагена, заставлені фаст-фудами, до нашого МакМаєтку на річці. От скільки в Емі милосердя, скільки життя. Просто казкова принцеса. Ну і, звісно ж, у неї є горбатий чоловік-лакей, який решту днів кланятиметься й підтиратиме за нею. Аж доки її не посадять. Якщо, звісно, її колись посадять.

Те, що її взагалі відпустили, вже непокоїло. Більш ніж непокоїло: це був просто шок. Я дивився, як усі вони виходять з конференц-зали, де Емі допитували аж чотири години, а потім відпустили. Там було двоє агентів ФБР з грізними «їжачками» й беземоційними обличчями, Гілпін, у якого був такий вигляд, наче він з'їв найкращий стейк у своєму житті, Боні, яка єдина стисла губи й наморщила лоба. Проходячи повз, вона глянула на мене, звела брову і зникла.

Потім аж занадто швидко ми з Емі опинилися вдома, на самоті у вітальні, а Блікер спостерігав за всім сяйливими очима. З того боку наших фіранок продовжували працювати телевізійні камери, і це забарвлювало вітальню у химерно-ошатне помаранчеве сяйво. Ми наче сиділи у залитій свічками кімнаті: дуже романтично. Емі була неймовірно вродлива. Я її ненавидів. Я її боявся.

— Ми насправді не можемо спати в одному будинку...— почав я.

— Хочу залишитися тут, з тобою,— вона взяла мене за руку.— Хочу бути зі своїм чоловіком. Хочу дати тобі шанс перетворитися на такого чоловіка, яким ти бажаєш бути. Я тебе пробачаю.

— Ти мене пробачаєш? Емі, чому ти повернулася? Через мої слова в інтерв'ю? Через відео?

— А хіба ти не цього хотів? — здивувалася вона.— Хіба не для цього були ті відео? Вони були ідеальні — вони нагадали мені про те, що ми колись мали і якими наші стосунки були особливими.

— Я казав лише те, що ти хотіла почути.

— Я знаю, бо ти настільки добре мене знаєш! — мовила Емі. Вона аж сяяла. Блікер почав виписувати вісімки у неї між ногами. Вона підняла його й почала гладити. Від його муркотіння закладало вуха.— Подумай про це, Ніку, ми знаємо одне одного. Та ще й краще, ніж будь-хто на світі.

Я й справді почувався так весь цей останній місяць, поки мріяв заподіяти Емі зло. Мене накривало дуже неочікувано: посеред ночі, над унітазом чи за ранковою мискою пластівців: я раптом помічав укольчик захоплення, ба більше — ніжність до моєї дружини, просто в самому нутрі, десь у сонячному сплетінні. Отак знати, як вона, що саме я відчитаю в тих записках, отак причарувати мене назад до себе, навіть передбачити всі мої неправильні ходи... жінка знає мене, як облупленого. Вона знає мене краще, ніж будь-хто на світі. Увесь цей час я гадав, що ми — чужі люди, а виявилося, ми знали одне одного на інтуїтивному рівні — в кістках, у крові.

Це було навіть романтично. Катастрофічно романтично.

— Емі, ми не можемо просто розпочати, де закінчили.

— Hi, не там, де закінчили,— пояснювала вона.— А там, де ми зараз. Де ти кохаєш мене і більше ніколи не схибиш.

— Ти божевільна, справді божевільна, якщо думаєш, наче я залишуся. Ти вбила людину,— сказав я. Розвернувся до неї спиною, а потім уявив її з ножем у руці та зціпленими зубами через мій непослух. І розвернувся назад. Так, мою дружину завжди потрібно бачити.

— Я зробила це, щоб утекти від нього.

— Ти вбила Дезі, щоб отримати нову історію, щоб повернутися, і бути обожнюваною Емі, і не розплачуватися за свої вчинки. Емі, хіба ти не бачиш усієї іронії цього? Саме це ти завжди ненавиділа у мені. Я ніколи не мав справи з наслідками своїх дій, правильно? Ну, зараз мою сраку добряче й належно провчили. А як щодо тебе? Ти вбила чоловіка, який, скоріше за все, був закоханий у тебе й допомагав тобі, а тепер хочеш, щоб я посів його місце й почав кохати тебе, і допомагати тобі, і... я так не можу. Не можу. І не буду.

— Ніку, гадаю, тебе нагодували якоюсь негативною інформацією,— мовила вона.— Мене не дивують чутки, що витають навколо. Але ми маємо все забути. Це якщо збираємося рухатися вперед. А ми мусимо рухатися вперед. Уся Америка жадає цього. Світ потребує зараз саме такої історії. Нас. Дезі — поганець. Ніхто не хоче бачити двох поганців. Люди хочуть любити тебе, Ніку. Єдиний спосіб знову стати загальним улюбленцем — це залишитися зі мною. Це єдиний спосіб.

— Розкажи мені, що сталося, Емі. Дезі допомагав тобі увесь цей час?

Тієї миті вона спалахнула. Емі не потребувала чоловічої допомоги, навіть якщо насправді її потребувала.

— Звісно ж, ні! — огризнулася вона.

— Розкажи мені. Хіба ж це може нашкодити? Бо ми не зможемо рухатися вперед з цією фальшивою історією. Я боротимуся