Загублена - Гілліан Флінн

з тобою на кожному кроці нашого шляху. Я знаю, що ти все продумала. І не намагаюся підловити тебе і змусити помилитися. Вже втомився намагатися перемізкувати тебе, вже не маю сили. Просто хочу знати, що сталося. Емі, я був за крок до лави смертників. Ти повернулася та врятувала мене, і я дуже вдячний за це. Чуєш мене? Я тобі дякую, тож потім не кажи, що такого не було. Я тобі дякую. Але маю знати. Ти розумієш, що я маю знати.

— Роздягайся,— мовила вона.

Вона хотіла переконатися, що я не надягнув на себе мікрофон. Я роздягнувся перед нею, зняв усе до нитки, а вона спостерігала, пройшлася рукою по підборіддю і по грудях, униз по спині. Стиснула мою дупу і запхала руку між ноги, помацала яйця і схопила мій кволий прутень, потримала мить, але нічого не відбулося. Зовсім нічого.

— Ти чистий,— сказала вона. Це мало прозвучати як жарт, дотеп, фраза з фільму, над якою ми обоє посміємося. Коли я ніяк не відреагував, Емі відійшла та промовила: — Я завжди любила твоє оголене тіло. Це робило мене щасливою.

— Нічого не робило тебе щасливою. Я можу знову одягнутися?

— Ні, не хочу непокоїтися через приховані дроти у манжетах чи облямівці. А ще нам варто піти до ванної і ввімкнути воду. Якщо ти раптом поставив у будинку жучки.

— Ти дивилася забагато детективів,— вирішив я.

— Ха! Ніколи не думала почути таке від тебе.

Ми зайшли у ванну й увімкнули душ. Вода лилася на мою голу спину і припорошувала спереду блузу Емі, аж доки Емі не стягнула її з себе. Вона стягнула увесь одяг — такий собі тріумфальний стриптиз — і жбурнула його у душову кабінку в такій самій усміхненій азартній манері, як під час нашого знайомства: «Я готова до усього!» — а тоді розвернулася до мене. Я чекав, що Емі ще й волоссям змахне, як робила, коли хотіла пофліртувати, але воно було закоротке.

— Ну, тепер ми в однаковому становищі,— мовила вона.— Здавалося нечемно залишатися тут єдиною одягненою людиною.

— Гадаю, ми вже проминули стадію етикету, Емі.

Дивися лише їй у вічі, не торкайся її, не дозволяй торкатися тебе.

Емі наблизилася, поклала мені руку на груди, дозволила воді збігти струмочком їй між персами. Злизала водяну сльозинку з верхньої губи і посміхнулася. Емі ненавиділа бризки. Вона ненавиділа мочити волосся, не любила відчуття води на шкірі. Я знав це, бо одружився з нею і багато разів лапав її і домагався в душі, але завжди отримував відкоша. («Знаю, що це здається сексуальним, Ніку, але насправді все не так, люди роблять таке лише у фільмах»). А зараз вона вдавала якраз протилежне. Наче забула, що я її знаю. Я відступив.

— Емі, розкажи мені все. Та спершу: чи була взагалі дитина?

Дитина виявилася брехнею. Для мене це виявилося найприкрішою новиною. Моя дружина стала вбивцею, і це лякало, відштовхувало, але вигадку про дитину майже неможливо було витерпіти. Дитина була брехнею, страх крові був брехнею. Останній рік моя дружина брехала практично в усьому.

— Як тобі вдалося підставити Дезі? — поцікавивсь я.

— В кутку його підвалу я знайшла трохи мотузки. Використала ніж для стейків, щоб розрізати її на шматки...

— Він залишив тобі ніж?

— Ми ж були друзями. Ти забуваєш.

Вона мала рацію. Я плутав правду з історією, презентованою поліції: Дезі тримав Емі в полоні. Я справді забув. Вона була доброю оповідачкою.

— Коли Дезі не було в будинку, я зав'язувала мотузку на зап'ястках і щиколотках якомога міцніше, щоб залишалися ці травми.

Вона показала мені загрозливі смуги на своїх зап'ястках, схожі на браслети.

— Я брала пляшку вина і щодня ґвалтувала себе нею, щоб піхва вигляд мала... відповідний. Щоб відповідала стану жертви зґвалтування. А сьогодні я дозволила йому переспати з собою, щоб отримати сперму, і додала кілька пігулок снодійного до мартіні.

— Він залишив тобі снодійне?

Вона зітхнула: я гальмував.

— Справді. Ви ж були друзями.

— Потім я...— вона жестом показала, як перерізала йому яремну вену.

— Так легко, справді?

— Просто потрібно вирішити це зробити — і братися до справи,— сказала вона.— Дисципліна. Не вагайся. Так у всьому. Ти ніколи цього не розумів.

Я бачив, як її настрій потроху псується. Я недостатньо нею захоплювався.

— Розкажи більше,— попросив я.— Розкажи, як ти все провернула.

За годину гаряча вода закінчилася, й Емі завершила розмову.

— Маєш визнати, що я справді впоралася блискуче.

Я витріщився на неї.

— Маю на увазі, що хоч трохи ж ти мусиш таке оцінити,— заявила вона.

— Скільки часу Дезі спливав кров'ю, перш ніж померти?

— Вже час лягати,— вирішила вона.— Але якщо хочеш, ми можемо продовжити завтра. Зараз нам варто лягти спати. Разом. Гадаю, це важливо. Заради підведення риски. Точніше якраз навпаки.

— Емі, сьогодні я залишуся тут, бо не хочу відповідати на питанням, чому я їду геть. Але я спатиму внизу.

Вона нахилила голову набік, вивчаючи мене.

— Ніку, я й досі можу тобі нашкодити, пам'ятай це.

— Ха? Щось гірше, ніж доти?

Вона здивувалася.

— Ой, однозначно.

— Сумніваюся, Емі.

Я рушив до дверей.

— Замах на вбивство,— сказала вона.

Я зупинився.

— Це був початковий план: я буду бідненькою немічною дружиною з неодноразовими нападами слабкості, раптовими й інтенсивними, а потім виявиться, що всі ті коктейлі, приготовані чоловіком...

— Як у щоденнику.

— Але я вирішила, що замах на вбивство для тебе недостатньо. Мало бути щось крутіше. Але все-таки ідея про отруєння не полишала мене. Мені подобалася теорія, що ти планував мене вбити. Спочатку це були боягузливі спроби. А потім я зробила все по-справжньому.

— Ти хочеш, щоб я у це повірив?

— Усе те блювотиння — який жах! Безневинна налякана дружинонька могла про всяк випадок зберегти трохи доказів. Ти ж не можеш її звинувачувати за невеличку параною,— вона задоволено мені посміхнулася.— Завжди вигадуй запасний план до запасного плану.

— Ти насправді себе труїла.

— Ніку, прошу, і ти шокований? Я ж себе убила.

— Мені потрібно випити,— заявив я і пішов, перш ніж вона могла відреагувати.

Я налив собі скотчу та всівся на дивані у вітальні. За фіранками подвір'я підсвічували стробоскопи з камер. Ніч незабаром закінчиться. Нещодавно я вирішив, що ранок — це депресивна штука,